Розділ п'ятнадцятий, знайда.

Далі вже і мови не йшло про зберігання спокою або холодні роздуми. Я просто конвульсивно смикався сподіваючись невість на що. І от...... я відчув в руках оберемок очерету, в останньому, передсмертному, конвульсивному, істеричному, і так далі і тому подібне, пориві я підтягнувся. І тепер моя брудна голова і анітрохи не чистіші руки стирміли над тванню посеред заростей високого грубого очерету, кожна тростина як два мої пальці завтовшки і по два метри в висоту, але він вже висох і легко ламався.

Я хрипко дихав, намагаючись наповнити легені повітрям, але як би глибоко я не вдихав мені здавалося, що цього мало. В такому от темпі я збив циркуляцію енергії в тілі повністю порушивши темп дихання і довів себе до запаморочення. Але врешті решт я надихався. Не надихАвся, а надИхався. Ну от відсапавшись я нарешті задумався про те, що перспектива сидіти тут горбиком мені аж ніяк не усміхається, тому треба починати якость діяти, і бажано при цих діях себе не добити.

Ехх... Що ж я за створіння таке? Скубучись з мутантом переживаю менше аніж коли тону у твані. Побачивши трупи не відчуваю жаху чи сильного співчуття. Наче я і не людина... Наче не маю власних почуттів а просто вирощений щоб вбивати мутантів.... Може воно так і є?... Може це моя доля померти тут і не оскверняти цей світ?

За такими думками я майже дійшов до того, щоб втопитися, але мене зупинило, що самогубство, це аморально і неправильно. Не було б це так, давно б вже я згнив десь у підворітті.

Тримаючись за очерети я намацав ногою їх коріння і мені вдалося ще трохи вивільнитись, а там вибравши те місце, де сухіше, я просто вчепився пальцями у грунт і почав вибиратися з твані. Коли я зміг упертись у твердішу землю ліктем,то біло пішло бадьоріше і десь за пів хвилини я лежав важко дихаючи на землі. Картина мабуть була просто посміховисько, брудний, забитий і замучений, я валявся не в змозі підняти голову, хоча ні, мене зараз би просто ніхто б і не помітив, я лежав лицем донизу, безвільно розпоаставшись на вогкому грунті оточений очеретом, тож мене вірогідно не помітив би ой, хто пропливав рікою або проходив стежкою, і через жахливе виснаження я вже не був впевнений, чи це на краще.

Минуло скількись там часу. Я не знаю скільки. Могло минути десять хвилин, а могло і п'ять годин. Але урешті я зміг встати раком і відповзти від твані на пошанливу відстань. Там я знову гепнувся на землю, перевернувшись на спину.

****

Я опритомнів. Я не пам'ятав щоб я непритомнів, але опритомнів точно. Вже було темно, на небі ясно сяяли зірки.

Сотні, тисячі, міліарди зірок неймовірним розсипом осявали небо. Як же сьогодні гарноооо....

Я почув два голоси. Один був знайомий, до болю, не можна було визначити чоловік це чи жінка, трохи рваний і грубий, але доволі чистий і дзвінкою луною розливався над тишею, другий був чистий і мелодій і належав молодому чоловікові.

— Я сказала йому чекати в селі, але вірогідно, що він лишився в лісі.

— Мгм.

— Ти кажеш що вже його бачив виходячи з опису?

— Кволе блакитнооке створіння з довгим волоссям, бліде і незрозумілої статі. Так, я його бачив.

Оппа! Вони мене шукають чи що?!

— Обережно, тут твань.

— Схоже... Хтось тут був не надто обережний..

— Мгм.

— По моєму це людина, дивись, сліди від пальців.... Чорт! Це дитина! Була...

— Не лізь туди, що б це не було воно саме вибралось.

— Ага... Бачу.. по моєму йому було недобре.... Он там...

Наді мною розсунулися очерети, і вид неба частково закрило видожене худе лице всипане ластовинням, руде скуйовджене волосся коротко острижене руде волосся і ясні зелені очі. Лице освітила ясна усмішка.

— Ми знайшли наше чудо юдо!

Дзвінкий голос Рено розірвав тишу як ніж масло.

— ..? — я видушив жалюгідний писк.

Рено підняла мене. Моє шосте чуття вже працювало і я відчув другу особу. Високий, стрункий, об'ємні кучері, вдягнений у накидку. Я підняв голову. Зеленоокий блондин з аристократичним лицем всипаним блідими веснянками, незвична комбінація якщо чесно. Стоп... Це ж брат тої дівчини.. як його там... Флюлікс?

— Фелікс, ти кажеш, що не один в групі?

Ну, я був близько. Фелікс, Флюлікс, яка різниця?

— Так, ми працюємо у спільних цілях, я підпорядк лікувався їм якийсь час, але їх план трохи змінився, тому я пішов, я не хочу вбивати.

— Але ти їх не спинив.

— Я не можу цього зробити.

Вони йшли лісом, Рено тримала мене як дитину, притиснувши до себе, я обійняв її за шию. Що ж, несподівана зустріч, але як же пощастило!

Я заплющив очі.