Розділ чотирнадцятий, і після всього ми лише люди...

Від третьої особи.

Коггт, збирач дивився в очі хлопчиська, яке з'явилось щойно. Блакитнооке створіння кілька секунд оцінювало обстановку, а у наступну мить рвонуло геть.

— Ану куди!

Але було вже пізно.

— Еге, погнало, не рипайся Деку! — Коггт зупинив напарника.

****

Я біг ліслом, пробираючись там, де густіше спліталися чагарі. Попереду засяяли проблиски води. Я став у горду позу навкарачки і пропхався між переплетіннями лози. Під долонями вогка земля, і під колінами теж. Так за мною ніхто і не гнався. Тільки дарма штани замазав. Я підійшов ближче до води. Ріка брудна і замулена, тут не допоможе навіть сильніший травний тракт зміненого.

Раптом під ногами неприємно хлюпнуло і тверда опора пішла з під ніг. Я сіпнувся, але нічого не встиг зробити, звідки тут взялася так різко така глибока твань? А гадки не маю! Але факт лишився фактом я по підборіддя провалився у в'язку жижу. Я задер голову щоб не перекрити дихальні шляхи. Треба зберігати спокій.... Дихати рівно...

Аааааааа!!! Кукіш вам! Який спокій у такій ситуації?!! Я засмикавая, але зробив лише гірше. Спробував закричати, але голос кудись дівся. Оце так епічне завершення мого існування! Я пережив сутичку з драксом, беззбройний. Був в особняку з вампіром, а потім був свідком підриву, цього ж особняка. Рено, як я розумію, поставила свою свободу на кону, щоб дати мені втекти... Але я примудрився провалитися у твань і зараз тут здохну!

Начебто кілька секунд тому стояв на твердій поверхні, а тепер не можу знайти жодної опори. Я замружився, готуючись до мучительної смерті. Але твань добивати мене поки не поспішала. Я так і лишився на тому ж рівні, не провалюючись далі, але і без особливих можливостей для звільнення. Згадалася примочка, що поки гладкий схудне худий здохне, але це тут ні до чого, спрага всіх шпиняє однаково, а враховуючи нещодавню біганину, до того ж безсенсову, у мене максимум дві доби.

Дві доби життя і жодного плану.

Перед моїми очима розгорталася доволі мирна і безтурботна картина. Блакитне безхмарне весняне небо, і очерети. Повне відлюддя. Очі зрадницьки защипало, я швидко закліпав, ця дурна витрата вологи того не коштує.

І жодного плану.... 

Треба зібрати себе до купи і щось робити..... але я не можу!

А що я узагалі здатний зробити?

Ані звільнитись, ані вигадати план, ані зберігати спокій, і грець з нею тією гідністю, але я навіть пискнути не можу, не те що покликати на допомогу! Тільки спостерігати, як сонце плавно котиться до заходу і до останнього стримувати сльози що так в норовлять ринути струмками з очей. Хоча ні, сльози стримувати вже теж не можу.

...

...

...!

В голові з'явилася дещо божевільна ідея. Я не зможу пояснити, що саме я зробив, і як у моїй голові це могло допомогти мені вибратися, але я якось підігнув ноги, відштовхнувся.... І пішов у багно вже з головою не встигнувши і кліпнути. Першим поривом було намагатися пливти. Тупо, я знаю. І ще тупіше якщо враховувати що плавати я не вмію.

Кхм. Що ж. Можна тільки поаплодувати. Я проміняв іще одну добу життя з можливістю бачити прекрасний вид, на дві хвилини життя у темряві і з сеансом удушення.

А що гірше, померти від спраги, чи задихнутись? Ну, я не дізнаюся, моє серце від страху зупиниться швидше ніж це відбудеться.

У пориві паніки я знову смикнувся і у мене вдалося трохи звільнитись. Я стис рукою жмут рогозу, але сил підтягнутись у болоті не вистачало. Я різко видихнув, випустивши мінімум хвилину свого життя, і безрезультатно. Легені пекло вогнем, а у гортані наче був вакуум. Починало крутитися у голові...

Я звискнув і в останній раз смикнув рогози. І це.. нічого не змінило. Я задихався, віддавши останнє повітря з легень, без жодних шансів....

Мабуть, я зараз заливався сльозами. Але під час істеричних приступах конвульсій я якось відгріб від обличчя болото і імпульсивно вдихнув. З хрипом повітря наповнило легені а в очі вдарило яскраве світло. Але потім твань знову привалила. Я лише відтягував неминуче. Як би я не рипався, самостійно з твані не вибратися.

Рогіз не був дуже надійною опорою, навіть моєї ваги вистачить щоб викорчувати той жмутик, за який я самовіддано вчепився.