Розділ тридцять перший, є ціль, немає перепон.

Глина ставала все твердішою в глиб стіни, через холод я не відчував пальців, до того ж додався судомний кашель через переохолодження. Минуло вже багато часу, але я і далі розривав прохід, у мене не було права відступити. Шкіра на руках потріскала і по пальцях текла кров. Урешті решт я сів поряд з дверима, щоб хоч трохи відігратись, приклав руки до деревини, по той бік було дуже тепло. Сніг розтанув, я випив воду, і знову повернувся до вікна, вже копаючи кухлем, діло пішло трохи швидше, але трохи. Усе одно занадто повільно. Треба швидше. Що ж вигадати?

Час минав, сонце вже перейшло зеніт, я намагався виділити коливання, ніхто досі не заходив. Може їм вдалося втекти? Все одно, я маю вибратись. Якщо є шанси, треба боротись, адже полювання на Горобців не припиниться, до того ж, х докази про злодіяння білої мітки. Я ще раз шкребнув по глині, вдало відірвавши шматок стіни, але це надто повільно! Але ніяк пришвидшити не вдасться.

Гребти.. не покладати рук..

Я пройшов через це все, через тортури і через бій з драксом.

Не можна зупинятися!

Якщо не зроблю цього помруть Рено і Томота, або ще гірше, інструкція потрапить у руки цих психопатів!

Далі і далі...

Горлечко кухля вдарилось об щось твердіше. Я розкопав ще трохи.. цегла.. це кінець... Хоча ні, можна пити вгору, але ні, там теж цегла. Я впав на коліна, все скінчено, я прогадав, воно лише обмазане глиною, але тут усе одно цегляна кладка. Та скільки в мені тієї води і чому тіло використовує живильну вологу на сльози? Не можна піддаватись розпачу. Я підійшов до дверей. Може вийде їх відчинити? Але замок виявився висячим і ззовні. Його мабуть навіть на ключ не замикали, сенс мене від когось зачиняти?

Я з досади вмазав кулаком по стіні, збив кісточки пальців і по руці потекли нові струмочки крові. Я сів і уткнувся в коліна. Все... Хай би що я собі не говорив, я занадто слабкий, нічого вже не зможу зробити. Я не здоровий бугай, щоб вибити двері, а шляху звідси для когось дрібного і кволого немає. Я ще якийсь час намагався пошкодити петлі дверей, але безуспішно. От і все. Кінець моєї історії. Я забився у кут. Як же хочеться щоб тут хтось був. Сказав щось підбадьорливе, хочаб Наата з її "не вішай носа, вилупок" чи що вона там каже.

Сонце починало хилитися до небосхилу, невже все таки не впіймали? Я відчув, що відчиняються двері. Серце заколотилось, хто там знову?! Знову ця припаряна. От необхідно їй мене прикінчити хоч ти трісни. Здається, зрозумів, це її задання не дати таким от іграшками трьох винищувачів втекти і розказати все, хтось прочистив бідолашні мізки, запевнив її, що так вона допомагає, а вона і повірила.

Я зціпив зуби, вичекав момент і рвучко обернувся, врізавши їй під дих, а була не була! Жінка зігнулась навпіл, я кинувся до дверей, але вона встигла вчепитись мені за комір і відтягла далі від виходу. Я вирвався з її захвату, але двері зачинив хтось ззовні.

— Це твоя доля, ти не зможеш втекти звідси а ми лише хочемо перервати твої страждання!

— Хрону з два, харцизяки! — я ухилився від ще одного випаду.

Що ж робити, що ж вигадати!? Жодних ідей. За дверима хтось стоїть а вікно цегла з глиною. Я що як цегла між собою теж глиною перемазана? Як ми знаємо, будматеріали в тій стіні не першої категорії, а отже, може бути, що мені вдасться вирвати цеглину, тоді отвору має бути достатньо, щоб вибратись, головне, щоб мене не зарубали до того, як я це зроблю. Жінка занесла кинджал, повністю відкривши себе для удару. Ось він, шанс.

Я пнув її під коліна і з усіх сил рвонув цеглину. Це був мій один єдиний шанс, цеглина трохи піддалася, а отже, все ще не втрачено. Треба подякувати цій психованій дамочці за мотивацію. Але іншим разом, бо зараз вона бажає лише моєї смерті. Жінка підвелась, але стояла нетвердо. Ненавиджу бити цивільних, але що вже зробиш, тут питання життя і смерті. Удар, знову тягну цеглину, і.. Вдалося! Я підтягнувся і продерся через розрите віконце, звісно, що психопатка спробувала схопити мене за ногу, але не встигла. Звісно ризиковано розвертатись до супротивника спиною, але тут був тільки один вихід, вікно.