Розділ двадцять четвертий, спогади, частина друга.

Я піду по піску узбережжя. Світло заходячого сонця кидає на воду яскраві зблиски а вітер тріпає волосся і одяг. Я вибралась на старий дерев'яний причал і підійшла до краю.

— А не мілко? Може ще далі підеш? — з сарказмом сказав Тарис, що стояв за спиною.

Я обернулась. Високий, блідий, з білим волоссям і червоними очима. Я усміхнулась ширше і стрибнула у воду, перекинувшись через голову, у прибій безпечніше, якщо що вода відштовхне назад до берега, вода холодна, а це значить що не треба боятись отруйних медуз. Я відпочиваю трохи від причалу, даючи тарису місце. Хлопець теж пірнув у воду, проплив під мною і випірнув знову за спиною.

— Рено, Тарис! Ви знущаєтесь з мене? — вихователька стояла на узбережжі — Десять років, а в голові навіть найбанальнішого поняття про правила немає. Повилазили з води обоє! Тут не можна заходити, якщо вас вжалять? Так кортить намокути, то ідіть до ріки. Чого ти либу тягнеш, Рено? Чи це так складно поставитись хоч до чогось серйозно?! Вилізли зараз же! Не змушуйте відправляти когось за вами.

Ми вийшли з води і поплелись до будинку-інтернату. Як я опинилась з Тарисом гадки не маю. Просто він завжди був поряд. Цей будинок для "чистокровних" відприсків, після повноліття до Тариса перейде майно його батьків, двох винищувачів. Я ж і гадки не маю звідки взялась.

— Тарисе, ти закручений з Беллою Перською. А всюди тягаєшся за нею. Одразу кажу, виповниться їй шістнадцять, вишвирну це твоє руде психоване торнадо якнайдалі. Деккер! Відшмагай її розпеченим прутом — вихователька звернулась до хлопця, який відповідав за опалення, опалення неслухняних дітей.

Деккер узяв мене за руку і повів в свою кімнату для знущань.

— Сильніше прута розпікай.

— Дякую за пораду Рено, але не варто.

Він дістав пруту і потягнув до мене.

— Ееее! Так нечесно. Розпечений прут м'якший!

Раптом у кімнату зайшов Тарис.

— Не смій її торкатись, безрідне просто людисько. 

Він узяв мене за руку і вивів з кімнати. Залишаючи здивованого Деккера наодинці.

— А тепер тихо в кімнату.

Він повів мене сходами на гору.

***

Я поглянула вниз. Високо, якщо впаду мене від бруківки довго відшкрібатимуть. Я відчинила вікно і забралась у кімнату. Тарис стояв просто за вікном і схоже теж відкривав ставні, я мало не навернулась.

— Втечемо разом! — в один голос сказали ми.

— Читаєш думки — я розсміялась. Не дивлячись на те, наскільки близькими ми були, я боялась, що він скаже ні.

Мабуть, це і є ревнощі, хоча ні, я боялась більше, що не встигну. Тарис і Белла? Не смішіть!

Вдвох ми спустились, чіпляючись за виступи на землю і вийшли з двору інтернату назавжди.

— Амтебе не позбавлять наслідства?

— Воно все перейшло Перським після заручин. А те, що лишилось моїм на банківському рахунку. Уявляю обличчя Бели, коли дізнається, що я втік зі своїм, "скаженим рудим торнадо незрозумілої статі".

***

Я сіла на ліжку. Маленька затерта кімната, в якій туляться вісім людей.Томота уві сні говорить, ще й так виразно. Аж мурахи по тілу. Доля незмінна? Що він має на увазі, щось схоже він говорив і коли я винесла його з палаючої печери.

***

Ми вдвох біжимо по лісу. Голоси все ближче, серце панічно колотиться. Біла мітка зі своїми дружками. Тарис раптом схопив мене за руку. Я завмерла, ні, по очах ясно, що він хоче сказати. Благаю, хай я помилятимусь!

— Рено, їх прислала Белла. Ти їм не потрібна, просто біжи, тебе вони не наздоженуть, навіть якщо спробують.

— Угу, ця психована сто відсотків хоче помститись — я стисла його руку, наче це щось змінить.

— Ти сильна, закінчи те, що ми почали, принести в жертву одне життя, щоб врятувати кількох. Ти зможеш їм допомогти, сама. Мені шкода, що ти лишишся одна, але неможна нічого змінити.

У мене з очей ринули сльози.

— Не плач, у мене життя узагалі то закінчується, не хочу бачити на прикінці твої сльози. Усміхнись, хочаб на секунду.

Він пригорнув мене і поцілував.

— А тепер тікай, і не обертайся.

Я зірвалась з місця, дороги не розбирала. Усе здавалось одним суцільним темним місивом. Скільки часу минуло я не знаю. З кожним кроком я все далі від найдорожчої у всесвіті людини. З кожним роком я все більше усвідомлю, що тепер одна. З кожним роком тягар росте. Він помре, помре і більше не існуватиме.

Ноги підкосились і я впала на землю, перед тим як відключитися краєм ока побачила залізних птахів, ні, ніхто не має знати, що трапилося з ним насправді.

***

Я різко сів. Уфффф... Наата зацікавлено мене оглядала.

— Вони обоє жінки! І Рено і Томота! А цей псих який вирізає Горобців це дівчина, що була заручена з Тарисом. Все, я іду до них.

Я вийшов за двері.

— Міічіро! Може все таки не треба? — долинув крик Наати, але я її не слухав.