Розділ двадцять третій, спогади, частина перша.

Я сиджу на краю човна, що розмірено розхитується на водах озера. Перехиляючь через борт, засунувши руку у воду. Мої руки, як і все тіло вкриті слідами побоїв. Обличчя змарніле, а волосся сплутане, сині очі здаються непомірно великими.

— Батьку, не варто, прошу тебе!

— Це створіння, це створіння, воно не заслуговує на життя, цей виродок це справжній мутант! Воно не боїться жодних отрут, воно бачить у темряві, воно відчуває брехню. Його не можна назвати людиною! Справжня потвора!

На слово потвора я різко обертаюсь. Там сидять високий темноволосий чоловік і схожий на нього молодий хлопець. Вони дуже рідні, але в той же час я боюсь, що чоловік знову візьме кнут і знову знущатиметься з мене, що знову нап'ється і почне бити моїх брата та матір, як раз брат зараз і намагався відмовити батька щось робити, але йому це не вдається.

— Знаєш, що таке мутанти?

Я киваю йому у відповідь.

— А знаєш, що з ними треба робити?

— Так, тату.

— Просто зараз ми це і зробимо, втопимо просто тут одного мутанта. Підійди сюди.

Я звісно відчуваю усю фальш його слів, але не хочу, щоб він знову закрив мене у темному підвалі з великою собакою, тому слухняно іду до нього. Батько простягує руку і раптово хапає мене за комір, на шиї затягується канат і я краєм ока помічаю, як брат перекидає за борт човна важкий камінь. Мить і я у воді. Камінь тагне мене на дно.

Ні, цього не може бути! Вони звісно кажуть, що ненавидять мене, і що я вже їх дістало, але так не може бути! Це.. це ж мій батько! В мене забракло повітря, я розумію, що це кінець, роблю судомний вдих.. і відчуваю як наповнюються легені повітрям...

***

Знову вир перед очима...

***

Я стою на узліссі. Поряд високий хлопець, років п'ятнадцяти, стрункий, з темними очима і бронзовим волоссям. Він стис мене за руку і зробив крок до будівель за деревами, але я намагаюсь його зупинити. Сакура обертається до мене.

— Томота, вони нічого нам не зроблять, якщо що, втечемо, в лісі вони нас нізащо не зловлять, Фелікс їм голови повідриває.

— Він так радше з нами зробить.

— Хай там як, я захищу тебе, обіцяю, все буде добре.

Він говорить щиро, справді впевнений, що все буде добре. Я кинула опір і слухняно іду за ним. Сакура іде між будівлями впевнено, наче все життя тут ходив, і зовсім не боїться. Хлопець підвів мене до стіни оголошень, оглянув карту табору, щось підрахував, а потім цілеспрямовано потягнув мене далі. Ми пройшли по краю тренувального майданчика і звернули в тісний провулок, Сакура раптом занервував і пішов швидше, але ми вийшли на глуху стіну. Щось мені неспокійно

— Промахнувся поворотом — з досадою вигукнув він і розвернувся, але потім одразу завмер.

Я теж дивлюсь туди куди і він. Чоловік, стражник, високий і кремезний. Погляд цього типа був прикутий до масок, які ми понасували на обличчя. Які ж ми ідіоти, та за пів милі явсно, чиї ми учні, він нас уб'є, це навіть обговоренню не підлягає! Сакура витягує меч, я відтворюю його рухи, але чоловік перед нами вибухає реготом. Сакура роздратовано зашипів і зробив крок уперед. Мої руки тремтять, через страх я навіть меч не можу втримати, це мабуть і смішить нападника.

Одним рухом він відкинув Сакуру вбік і схопив мене за зап'ястя.

— Воїни, просто страх мутантів! Якщо в мисливців беруть таких, шансів у ваших "технік що змінюють дух і тіло" просто нуль. Тож, майбутнє просто сто відсотків за вашими мечами! Чи буде шукати ваш пан Казукка своїх учнів?

Він знову звалився сміхом. Видавши незрозумілий рик Сакура накинувся на чоловіка, але той виявився надто швидким, відіпхнув мене і вийняв меч, легко відбивши удар.

Майстер увесь час говорить, що стражі слабкі, що мисливці їх от от замінять і вони лишаться тільки на стінах Семи Міст, але щось цей тип не здається слабким. Сакура сильний воїн, але пред цим монстром ледве тримається. Не чуючи ніг я спромоглася встати і знову підняв зброю. Чоловік раптово ввігнав меч Сакурі у бік.

Ні! Я роблю крок вперед, не усвідомлюючи своїх дій, всередині все кипить від гніву і розпачу, лише хрип супротивника приводить мене до тями. Я стою над ними двома, серце здається, зупинилось зовсім. Я вбив людину.. ні.. падаю на коліна. Це моя вина! Я повинний був зупинити його, і якби ми з Сакурою залишилися в лісі, нічого б не сталося. Я стисла руку Сакури, він дихав важко, але ще дихав, та чи це на довго? Почувши, що супротивник досі живий я стис кулаки. Ця потвора точно виживе, не дивлячись що у нього меч в спині, глибоко я не міг ввігнати, а Сакура помре.. і це моя вина!

Я зірвався на біг, відкинувши маску в бік. Люди метушились, тут були і цивільні, тому ніхто не звернув на мене уваги. Я бігла, забувши себе, далі, далі від того жахливого місця на якому зараз помирає єдина людина, яка була важлива!! Скільки це тривало, я не знаю, біг, поки були сили, а потім впав обличчям у сніг. Поселення лишилося далеко позаду і білій пустелі тут не було кінця. Значить побіг у бік степу... Тут і помру...

***

Вир в черговий раз вирвав мене з відривку спогадів і погнав далі.

***

Ми бігли печерою. Нас семеро, група зачистки, один з кланів мисливців відправив сюди, саме   і знайшли мене тоді.