Розділ дванадцятий, крах у пух і прах

Ми підходили до будівлі Гільдії. Раптово звідти вибіг світлячок і понісся вулицею швидко зникнувши з поля зору.

— Що щойно відбулося?

— Мені дуже шкода — з будівлі повільно вийшла дівчина у білій сорочці з нашивкою. Робітник Гільдії, вони видають завдання, символічну плату, спорядження, щоправда поношене, або передають вісті — Карла і Між знайшли мертвими, пошматованими, але чітко ясно, що це вони, таке ж саме з Гьокко та Сифою, прикінчили і учнів Гьокко, а брат Сифи зараз тут.

Обоє з Горобців наче згасли, Томота і так ентузіазму майже ніколи не виявляє. Шеллі затулила рота долонею, у неї з очей покотились сльози.

— Через кілька хвилин буде ще один мертвий, якщо ми його не зупинимо. Куди він міг подітись?

Томота побіг в тому напрямі, в якому щойно зник світлячок. Я підвів Шеллі до лавки, бо вона стояла якось нетвердо. Треба допомогти шукати, та не може ж світлячок сам себе прорізати? Я пішов слідом за Томотою, робітниця з Гільдії по трохи заспокоювала Шеллі, а світлячка про всяк випадок треба знайти пошвидше, якщо згадати, що розповідав мені Томота про події після смерті Тариса то самогубство лідера стає більш вірогідним. Я прослідковував за кожним порухом повітря, але світлячка ніде не відчував.

Зате відчував кремезного хлопця вісімнадцяти років, і його компашку, які ішли за мною. По дурості я сунувся у порожню вулицю і банда почала наближатись. Чи зможу я відбитись і не нашкодити собі і їм? Невидимість один ви.. тупик. Переді мною була кам'яна стіна, їх забагато, навіть в невидямості прокрастись не вийде, вулиця вузька, вистрояться стіною і все одно впіймають, ще й у місті повсюдну блокатори магії, щоб люди з магічним хистом і винищувачі усякого не коїли. Я розвернувся, доведеться давати бій.

До мене ішов хлопець з коротким світлим волоссям, у мисливській формі, отже записаний в Гільдію. Його чотири підспівайла вистроїлись за спиною ватажка.

— Узяла меч у руки і думаєш що крута? Ну так у тебе є захист, виглядаєш як дитя. Скільки тобі, шістнадцять?

Бовдур, думає що я дівчина і причепився. Я вийняв меч і став у бойову стійку, треба тікати і бажано нікого не порізати.

— Ей! Не займай її!! — нападник обернувся, за ним стояв високий чорнявий хлопець з темними очима і рваним шрамом на вилиці, міцний, але не кремезний, чорне волосся кумедно зачесане гребнем з виголеними боками голови.

Я високо підстрибнув і вдарив нападника з ноги по сполученню шії і плеча. Здоровань впав, я побіг вулицею схопивши чорнявого за руку. Нас не доженуть. Дві хвилини біготні і ми вже сховались серед натовпу.

— Ну ти і дала. Це ти новенька в горобцях.

— Так, але я не дівчина.

— А.. ой.. Кхм, нам треба знайти Рено.

— А ти це..

— Я брат Сифи.

— Еммм.. співчуваю...

— Я вже пройшов усе. Його вбили пів року тому. Ніхто просто не казав. Ми були в маленькому селі, в горах, поки вдалося дістатись, вже й до інших дотяглися. Ну все, не можна гаяти часу.

Проте, минуло пів години, а ми так і не знайшли жодних слідів рудого. Люди теж нікого з схожою зовнішністю не бачили, тут руде волосся не часта риса і вважається недобрим знаком, його би точно мали помітити. Куди ж він дівся? Стоп.. а де ми? Як звідси повернутись? Купа людей... Навіть коливання рухів чорнявого який вів мене за руку важко виділити. Я підійшов до провідника ближче, люди гомоніли, кричали, стукотіли колеса об бруківку, іржали коні. Я підійшов ближче до провідника. Це набагато страшніше ніж бій з мутантами. Швидше би знайти світлячка і повернутись на тиху, а головне безлюдну площу Гільдії. Наче відчувши моє хвилювання хлопець міцніше стис мою руку.

— Ми його так ніколи не знайдемо! — з досадою вигукнув чорнявий.

Будьласочка, хай світлячок знайдеться пошвидше і ми заберемося з цього натовпу! У мене все тремтіло, починало нудити а дихати ставало все важче. Благаю, хай це все скінчиться! Я потягнув чорнявого до краю вулиці.  Хлопець ішов усе швидше, а у мене тремтіли коліна. Урешті решт я не витримав і зупинився, ну, спробував, у результаті я мало не заїхав носом об бруківку, але чорнявий принанні звернув на мене увагу.

— Що це з тобою?

Я не міг видушити ні звуку, та навіть повноцінно вдихнути.

Чорнявий відвів мене на узбіччя і посадив на вільну лавку міцно стис мої руки в своїх.

— Заспокойся. Тебе лякає натовп? Якщо так, то мені дуже шкода, але зараз це необхідно.....

— Міічіро, Ґері! Ось ви де. Я вас шукаю вже більше години — до нас підійшов Томота — Рено вже повернули. Ходімо.

— Тут у нас панічна атака.

— Потім про це поговоримо.

Томота підняв мене на руки, я ткнувся йому у плече, щоб не бачити цієї купи людей і затулив вуха.