Розділ четвертий, міська рутина

— Зовсім не дивляться, куди перуть!

Томота відпустив мене і глянув в слід екіпажу. Його вираз обличчя не можна було зрозуміти. Чоловік зітхнув, при обійняв мене за плечі і повів далі.

— А Тарис.. це ж він започаткував цю групу?

— Він був одним з організаторів, але сам завжди казав, що ідея була Рено. Вони повитягували нас з таких задів, що не віриться, що це про реальне життя. Ці двоє, друзі з пелюшок, були близькі як брати, іноді навіть здавалися одним цілим. І не здумай при Рено згадувати про Тариса, він потім кілька ночей спати не буде, досі не може змиритися з втратою.

— Наче в книзі, людина, що носить несправжню усмішку...

— В жодному разі, він справді такий прибецаний, це найщасливіша і найщиріша людина, яку я бачив, але коли справа торкається близьких йому людей, то він одразу стає вразливим до кожного слова, а тут смерть єдиного друга. Він тоді ще не настільки зблизився з групою. Та і відбулося все в жахливих обставинах, там були три залізних птаха, від минулої цивілізації, ми розділились і Рено з Тарисом наткнулись на надзвичайно сильних мутантів, їм перекрили вихід. І Тарис випхав Рено через вікно. Врятував друга. В нього тоді був вибір, вмирають обоє, або один живе. Сам Тарис вибратись ніяк не міг..

— Це звучить жахливо, страшно уявити, як почувався Рено...

— Він зліг на три тижні, коли ми повернулись до міста просто зник. Ми в гільдії дізнались де він живе, прийшли до нього додому, він лежав на підлозі біля дивану ні живий ні мертвий. Те що він не сконав з голоду і спраги, от, що дивно. Мабуть, хоч якийсь натяк на інстинкт самозбереження у нього все таки лишився. Він за той час жахливо схуд, часто втрачав свідомість, майже щодня. Мія сказала, що на ідею назвати групу "Биті Горобці" її надихнув його побитий і змучений вигляд, коли він відключився вгорі сходів.

— Ох.. — я замружився, оце так не пощастило.

Чоловік зітхнув. Стоп, як його звуть? Хай буде Одинокий, а там розберусь.

— А куди ми йдемо?

— Та так, зробимо коло по місту, тут доволі гарно, і погода хороша, сонце не шквірить, але і не дуже хмарно.

Година, чи дві, минула непомітно ми обійшли головні вулиці. Це місто було куди більш розвинене, ніж те, де жив я. Будівлі були кілька поверховими, вулиці викладені бруківкою, на узбіччях акуратні клумби. До нас раптом підійшов хлопець вісімнадцяти років.

— Придбайте слідувальний артефакт і можете не переживати, що Ваш син загу...

— Бовдур! — дівчина приблизно того ж віку виписала хлопцю потиличника — Вибачте! — вона зиркнула на напарника — Йому двадцяти п'яти немає, цей хлопчик не може бути його сином, навіть якщо йому вісім, думай що верзеш!

— Ваш брат...

— Вибачте, він справді бовдур.

Дівчина потягнула хлопця далі, продовжуючи розповідати про його розумову відсталість.

— Ей поглянь! Вони мисливці! Обидва! У них мечі! Справжні! — хлопець не слухав її, в усі очі оглядаючи нашу зброю.

Томота похитав головою з виглядом, наче бачив все на світі.

— Ідуть на все що завгодно, щоб продати товар, який вже не в ходу.

— Вони дивні...

— Сказав чотирнадцяти річний хлопчисько з справжнім мечем.

А що тут такого дивного? Ну з мечем, то і що з того?

— Почекай мене трохи, мені треба здати кілька каменів, але тебе у гільдії просто розчавлять і не помітять, тож краще лишись тут.

Я кивнув, Одинокий зайшов у будівлю гільдії. Через хвилину до мене підбіг собака великого розміру, клаповухий і з світлим хутром, темнішим на вухах і морді (лабрадор). Тварина ткнулась носом мені в руку і лизнула пальці, я потріпав пса за вухом, той почав посилено виляти хвостом. Підійшов господар собаки.

— Обережніше, він важкий. Не набагато менше за тебе важить.

Але про мою мутацію він не знав, пес боднув мене головою і потім раптом поставив лапи мені на груди, збив з ніг, мало не розчавивши.

— Декстер! Не можна!

Пес відступив а його господар підняв мене на ноги, шоковано оглянувши.

— Це моя зміна, порожнистий скелет...

— А ясно.. ц.. це меч?

Та чому їх всіх так дивує наявність в мене зброї?! Мені вже є чотирнадцять, що не так?

— Меч..

— Ого.. рідко побачиш мисливця, вони зазвичай як люди першого сорту. Ти один?

— З групою.

— Ясно, ну, бувай.

Чоловік пішов далі, чим же він так здивований? Мисливців зараз не мало, і я впевнений, що неповнолітні серед початківців теж є. І що за порода у Декстера? Не бачив ще таких великих собак. У нас то тільки безпорадні дрібні бігали, і всі кидались одразу, у мене спершу руки похололи, але він виявився доволі дружелюбним, ну хай навіть і збив мене з ніг, але навряд чи це було його ціллю. Ще ці слова про мисливців, невже тут вони справді настільки зазнались, що для людей поговорити з одним з них, це велика удача? А що, як їх лякає меч?