Глава 16 — Місяць у льоді

---

Лід тріснув.

Звук вирвався з-під ніг такий, ніби десь у підвалах станції плазмова гвинтівка дала залп просто в стіну. Відлуння побігло коридорами, відбилося від стелі печери, повернулося — й вертало ще довго, наче той тріск був не одне явище, а ціла нитка з десятка дрібних розривів, що нанизалися один на одного в одній товщі чорної криги.

*Так тріщить багатовіковий лід,* — крутнулася в голові холодна думка.

Час було рушати.

Загадка MediServ так і лишилась нерозгаданою. Заборонений сектор не пустив Анабель. Вона зітхнула, провела долонею по терміналу, наче прощалася з ним, і лишила систему в спокої. На екрані ще світив, як докір, рядок *ACCESS DENIED.*

— До чорта, — сказала вона тихо. — Якщо вони так старанно це закрили, значить, варто було спробувати відкрити.

— Може, ще варто буде, — сказав я. — Колись.

— Колись, — повторила вона. *Колись* у її роті прозвучало, як «ніколи».

Радісний Торсо вже бігав по тріснутому льоду, роздивляючись свіжу прірву, що відкрилася просто посеред льодового поля. Він заглядав у неї так, наче там жив його старий друг. Лід стогнав. Кожен його крок викликав нові тріщини — павутинні, дрібні, але невпинні. *Він не падає тому, що лід під ним просто не встигає вирішити, чим він є — так швидко він переберав ногами*

Лише беземоційний Коул мовчав. Він дістав із внутрішньої кишені плаща потерту шкіряну записничку, щось у ній накреслив — нашвидкуруч, лівою рукою, — і так же швидко засунув її назад. Багряна тканина на його правому передпліччі тримала знак Культу так само впевнено, як і вчора ввечері.

Буря вщухла. Але навколо було неприємно. Якийсь напівморок — хмари не пропускали світла повністю, а ламали його, передавали з рук у руки й давали землі лише уривки. Тіні зміщувалися навіть тоді, коли ми стояли нерухомо.

Навігація не працювала. Сенсори показували то одне, то інше, і жоден варіант не відповідав ні мапі Коула, ні голотрекеру Анабель.

[СКАНЕР] *Геомагнітне поле: нестабільне. Координатна сітка: спотворена. Ймовірне джерело: невідомий резонатор у радіусі 1.5 км.*

— Резонатор, — пробурмотів я.

— Що? — обернулася Анабель.

— Десь поблизу щось випромінює. Воно й глушить.

Той божевільний варвар уже видерся на гостру скелю — лівою рукою впираючись у виступ, який, як я бачив навіть звідси, був гострий, як скло. Долоня в нього була розідрана у двох місцях, і кров капала на лід дрібними рубіновими крапками, але Торсо цього, схоже, не помічав. Він стояв на самому шпилі, тримався однією рукою за виступ, а другою показував кудись униз і голосив щось своєю мовою. Перекладач у моєму вусі видав уривки: *«[там] [низько] [хижі очі сплять] [іти-туди]».*

Потім він просто стрибнув. З десяти метрів. У низ.

— Та ти що, — прошепотіла Анабель.

Гримнуло так, що в моєму візорі на пів-секунди потемніло. Коли я знов побачив його — Торсо вже стояв, обтрушував із плечей сніг і махав нам рукою. Цілий. Жодної фізічної шкоди, який би засік мій сканер. *Що ж з тобою не так, друже.*

Ми рушили в тому напрямку, обходячи скелі по дузі.

---

За скелями було плато.

Лід і камінь. Гладкий чорний лід, із якого подекуди стирчали уламки скель — гострі, як ікла, чорно-сірі, місцями обмерзлі товстою коркою. Вони сторчали то там, то тут, у замерзлій пустелі, наче колись із океану піднялася армія, та й закам'яніла, не дочекавшись наказу.

У замерзлих брилах щось було.

Я придивився. У товщі однієї з найближчих криг — не дуже глибоко, можливо, на пів метра — пульсувало чорне. Не плямою. Воно пульсувало живо. Ритм був повільний, наче серце уві сні, і кожен удар розходився від точки на периметр криги короткою хвилею, яка нічого зовнішньо не змінювала, але я її бачив.

[АНАЛІЗ] *Невідома субстанція в кризі. Спектральний відгук: відсутній. Гравітаційне зміщення: мікроскопічне. Біологічна активність: невизначена.*

Я підніс руку.

Хижа субстанція вдарилася об внутрішню поверхню льоду — з тим звуком, з яким бʼється головою в тверду стіну той, кого замкнули в кімнаті, де він не повинен бути.

*КРИК.*

Він пройшов крізь мою голову так, ніби мій череп був папір. Беззвучний, потойбічний, не належний жодному голосу — він просто був, і він розривав мене зсередини. Імпланти зайшлися всі одразу — лінзи в очах стиснулися до точки, слуховий канал заслонив сам себе, наноімпульс пройшов по хребту таким сильним розрядом, що ноги підкосилися. Я впав на коліна на той самий чорний лід, не в змозі ні пручатися, ні щось сказати.

Анабель була поряд за пів секунди. Вона стала переді мною — між мною і брилою, — і крик урвався так, наче хтось вимкнув його тумблером.

— Що сталося? — Її обличчя було за десять сантиметрів від мого. *Зелені вузли в темряві. Якорі.*

— Ти... — я важко дихав. — Ти не чула?

Вона не чула.

— Що вона повинна була почути? — байдуже спитав Коул із-за її спини. Він обходив брили льоду, не наближаючись до них, але роздивляючись із цікавістю людини, яка побачила щось, чого ще не зустрічала.

— Не торкайся! — закричав я.

Він відсмикнув руку від найближчої криги. На його обличчі мигнуло щось — здивування, можливо, навіть тривога. Уперше за весь сьогоднішній ранок.

— Та що з тобою таке, хлопче? Це ж просто лід.

Торсо підійшов. Лід тріскав під його ногами.

— Девід послизнутися. Торсо вчити, як ходити по твердій воді!

Він демонстративно тупнув ногою. Лід під ним тріснув на пів-метрову створивши поламану зірку.

— Тріщини добре! Тріщини — не слизько!

Я піднявся. Стояв на ногах непевно.

*— Вже близько,* — озвався металевий голос у голові. *Шґро'врак знов зміг пробитися крізь ментальний щит амулета.* Амулет ALGIZ під одягом потеплішав — спробував стримати, але не встиг.

— Завались, — процідив я крізь зуби.

Торсо здивовано відсунувся. Повернувся до Анабель.