Глава 14: Чорний Лід

---

Ви колись бачили дитину, яку випустили на двір після довгого сидіння вдома?

Вона біжить, не бачачи нічого перед собою — вперед, тільки вперед, із розкинутими руками, з криком радощів. І в той самий час — бачить *усе*. Кожну краплю дощу. Кожну пожухлу травинку. Кожного жука під каменем.

Вона дивується дрібним речам, що для нас звичні — зазирає під кожен камінчик і розчаровується, що там нічого нема.

Вона забиває коліно, але підводиться — і біжить далі. Повна щастя.

Тільки от наша «дитина» була в два з гаком метри заввишки.

І Торсо неможливо було просто взяти за руку й заборонити щось робити.

Цей скажений велетень носився взад-вперед, щось радісно викрикуючи. І перевертав не камінчики — а здоровезні валуни, які з тріском ламали поодинокі дерева чи зривалися в прірву.

А коли ця «дитина» падала — гупіт стояв такий, що кіберптахи здіймалися з верхівок дерев.

*Він ніколи не бачив зовнішнього світу*, — зрозумів я.

*Усе його життя — там, у поселенні.*

*А тепер — увесь світ перед ним.*

---

Погода сильно погіршилася. За наступним гірським перевалом уже було чути, як завивають вітри — протяжно, моторошно. Морозний вітер збивав сніг із шапок скель.

Навіть Торсо, стоячи на валуні, щось волаючи про міць і природу — міцно вкутувався в міхову накидку.

Піднявшись на перевал, ми побачили дещо вражаюче.

Океан, скований льодом.

Він замерз і не рухався. Величезна рівнина — від горизонту до горизонту. Лід був *чорний* — через хижу воду, що чаїлася під ним.

*Чорна Вода.*

*Та сама, що ледь не вбила мене біля Black Rock.*

Торсо понісся назустріч невідомому, спіткнувся й кубарем полетів униз, викрикуючи щось про халепу і те, що «варвар незламний».

Ми з Анабель ще стояли на перевалі. Я озирнувся назад.

Позаду — лише скелі. Десь там було приховане поселення. Ще далі — Місто Спогадів.

*Спогади — це все, що від нього залишилося в моїй голові.*

*І ті були понівечені Культом.*

*Зворотного шляху нема.*

*Не для мене.*

*Це точка неповернення.*

Анабель не проронила ні слова — лише поплескала мене по плечу й граційно почала скочуватися зі схилу.

---

Десь удалині я побачив величезний чорний силует, що затьмарив сонце. 

Він ширяв у повітрі — і скрився за скелею.

*Дракон.*

У променях сонця він був як *порожнеча* — щось інорідне в світі. Через Flow-зір я побачив корапшен, який від нього розходився навкруги — темна енергія, що отруювала все живе.

Оптика засікла рух на одному з піків — там хтось був. Постать у чорному.

*Біжи, дурню!* — подумав я. — *Дракон тебе бачить!*

Але я не міг докричатися — занадто далеко. Моя гвинтівка навряд дострелила б туди — Flow розсіявся б у польоті, а мінерали в горах зменшують концентрацію.

Я міг тільки дивитися.

— *ПАДИ НИЦЬ!*

Голос — потойбічний, знайомий — роздався ехом серед гір і рознісся відлунням.

*Чернець.*

*Я впізнав його голос.*

Дракон — величезне створіння, що могло спопелити армію — мов метелик, проткнутий голкою, *безжиттєво впав* у прірву.

Просто так.

Від одного слова.

Фігура на скелі почала свій неквапливий рух долу — спокійно, наче на прогулянці.

*Йому явно не потрібна була допомога.*

*Наскільки ж він могутній?*

Напевно, він власноруч міг би завершити існування Культу — аби хотів. Але він не хотів. Не знаю, що взагалі могло б його зацікавити. Думаю, навіть той дракон його особливо не цікавив — просто сам дракон зробив помилку, напавши на поодинокого мандрівника, не зумівши оцінити свої шанси.

*«Не втручаюся»*, — згадав я його слова.

---

В інтеркомі роздався доволі суворий голос Анабель:

— Ти там довго будеш страждати? Я тут уже змерзла й втомилася тебе чекати! То ми йдемо навішувати твоєму Культу — чи як?

Десь на задньому плані я почув Торсо:

— Девід маленький! Комаха! Стрибати до нас!

Я обережно спустився вниз.

Торсо, як водиться, першим побіг на лід — і, звісно, впав, не пройшовши й двох метрів.

— Підступна земля! — прогриміло через вітер.

Вітер був сильний — він збивав із ніг, і силові щити потріскували від незначної, але постійної шкоди від льоду та снігу.

Анабель знайшла нашу позицію через захищений супутник — звісно, вона його зламала — і голографічна проекція з'явилася на моїй оптиці.

— Нам треба через цю затоку перейти на той бік, — холодно сказала вона.

— Тебе щось турбує?

— Так. Супутник засік щось на маршруті — але я не можу ідентифікувати що. Схоже на якийсь табір, але може бути засідка...

— Можна спробувати обійти, але на цьому льодовому полі ми всі як на долоні. До того ж... — вона подивилася на Торсо, який намагався втриматися на «підступній землі», — з ним ми точно не пройдемо непоміченими.

— Тоді йдемо напростець, — сказав я. — З ним, — показав на Торсо, — у нас нема недостачі в бойовій міці.

Я засміявся. На обличчі Анабель проскочила усмішка.

---

Ми рушили далі.

Я спробував навчити велетня, як пересуватися на льоду — обережно, ковзаючи, переносячи вагу з ноги на ногу. Але в нього, вочевидь, були свої методи.

Він просто почав *топати* ногами, роблячи величезні тріщини — і вкопуючись усередину товщі льоду.

*Дієво*, — подумав я.

Я втратив відчуття часу, поки ми йшли.

Картина не мінялася — чорний лід на всі чотири боки. Льодова пастка. Жодного пагорба, жодних слідів життя, жодних орієнтирів навкруги. Ще й вітер зі снігом, який не давав оптиці нормального огляду.

Якби не голографічна проекція — ми б, вірогідно, блукали ходячи колами.

*Скільки ще?*

*Година? День ? Два?*

*Скільки можна йти цим чорним пеклом?*

— Приготуватися! — скомандувала Анабель.

Я рефлекторно дістав гвинтівку — «Сіріус» грайливо розклалася в бойовий режим. Візор почервонів, видивляючись ворогів.