Глава 11: Рунічні Поля

Ось вони які — Рунічні Поля.

Легенда. Таємниця. Кладовище цивілізації.

Ми мчали крізь напівзруйновані стели — залишки старого міста, чия назва стерлася з пам'яті світу задовго до моєї появи на цей світ. Кам'яні вежі, що колись сягали небес, тепер стирчали з землі, наче зламані кістки велетня. Обвалені арки, під якими колись проходили процесії — тепер крізь них проростали дерева з корінням, переплетеним із самим камінням. Фундаменти будівель — масивні, геометрично досконалі — утворювали лабіринт руїн, де легко було заблукати навіть із найкращими навігаторами.

А над усім цим — *руни*.

Тисячі рун.

Вони вкривали кожен камінь, кожну поверхню, кожен уламок цієї забутої цивілізації. Вирізьблені з хірургічною точністю, глибокі, наче їх творили не людські руки, а саме божество. І вони *світилися* — навіть зараз, у сліпучому денному світлі, руни випромінювали слабке синьо-фіолетове сяйво.

*FEHU*, — прочитав я на одній із стел, проїжджаючи повз. — *URUZ. THURISAZ.*

Імена, що нічого мені не говорили. Але десь у глибині підсвідомості — там, де ховалися втрачені спогади — вони *відгукувалися*. Наче я колись знав ці символи. Колись розумів їхнє значення.

*«Руни на тілі — тримають броню»*, — спливла в голові фраза. Звідки? Не знаю. Пісня? Легенда? Щось, що я чув у минулому житті?

Подекуди можна було розібрати залишки бруківки — стара дорога, колись головна артерія цього міста. Камені — відполіровані мільйонами кроків, витерті до дзеркального блиску. Тепер — лише уривки серед моху і каміння, сліди величі, що минула.

Природа забирала своє.

Корені дерев пронизували стіни, розриваючи кам'яну кладку. Мох і лишайники вкривали барельєфи, на яких ще можна було розгледіти обличчя воїнів і королів. Птахи — чорні, схожі на круків, але з дивними червоними механічними очима — сиділи на вершинах колон, спостерігаючи за нами з мовчазною зацікавленістю.

*Вона завжди забирає*, — подумав я. — *Врешті-решт. Цивілізації народжуються, розквітають, гинуть. А природа — залишається. Терпляча. Невблаганна.*

Я глянув у глибину Другого виміру — і побачив щось *вражаюче*.

---

У Другому вимірі Рунічні Поля виглядали зовсім інакше.

Синя димка Flow пронизувала руїни — густа, майже відчутна, така, що можна було б різати ножем. Вона не давала побачити всього масштабу й величі зруйнованого міста, але навіть те, що я бачив, вражало.

Колони — не зруйновані, а *цілі*. Вони здіймалися на десятки метрів, увінчані статуями воїнів у незнайомій броні. Палаци з кришталевими куполами — у Першому вимірі від них залишилися лише фундаменти, але тут вони *існували*. Мерехтіли в синій імлі, наче привиди минулого.

Фонтани — величезні, круглі — з яких колись текла чиста енергія Flow. Я бачив залишки трубопроводів, що з'єднували їх із якоюсь центральною спорудою — храмом? палацом? реактором?

*Хто вони були?* — подумав я. — *Що за цивілізація могла побудувати таке?*

*І що її знищило?*

Історики досі сперечаються.

Одна теорія стверджує, що це була столиця варварів — тих самих північних народів, що нині живуть десь за Льодовою Горою. Суворих воїнів, що володіли силою рун, що могли призивати Flow без імплантів і технологій.

*«Залізний Закон — не для чужих»*, — знову спливла фраза з тієї невідомої баллади. — *«Таємницю рун не винесе ніг. Зрадник — як сніг під весняним ножем: не прощаєм, не вертаєм, ...».*

Інша теорія говорить, що це було технократичне місто — справжня столиця давньої імперії, яку *знищили* ті самі варвари. Війна, що тривала століттями і закінчилася взаємним знищенням.

Третя — найбожевільніша — стверджує, що це місто існувало *до* появи Flow. До вимірів. До самого часу. Що воно було побудоване *іншими* — тими, хто жив на Зеррі ще до людей.

*Що б там не було*, — я повернувся до Першого виміру, — Я особисто вважаю що *північні народи точно мали до цього стосунок.*

Кажуть, вони дожили до наших днів. Десь там, за Льодовою Горою, за замерзлим морем, є закрите село, де мешкають справжні варвари — нащадки тих давніх воїнів. Вони досі практикують рунну магію. Досі вирізають символи на власних тілах.

Але вхід туди чужинцям закритий на всі віки.

---

Мене відволік дивний сигнал.

Мій візор та сенсор навігації чомусь почали ґлітчити — зображення стрибало, дані плуталися, координати змінювалися щосекунди. Голографічний дисплей мерехтів, наче під впливом потужних електромагнітних перешкод.

А згодом — усе зовсім відрубилося.

**[КРИТИЧНА ПОМИЛКА СИСТЕМИ]**

**[НАВІГАЦІЯ: НЕДОСТУПНА]**

**[СКАНУВАННЯ: НЕДОСТУПНЕ]**

**[ЗОВНІШНІЙ ЗВ'ЯЗОК: ВТРАЧЕНО]**

*Що за чортівня?*

Байк втратив потужність. Автопілот вимкнувся — двигун захлинувся, видавши серію коротких спалахів, перш ніж затихнути. Ми продовжували рухатися за інерцією, поступово сповільнюючись.

— Щось не так, — тривожно сказала по інтеркому Анабель. Її голос був спотвореним, наче долинав здалеку. — Девіде, мій інтерфейс...

*Її теж вирубало.*

*Це не випадковість.*

*Це цілеспрямована атака.*

Візор намагався сканувати місцевість, але через викривлення потоку на Другому рівні його потужності вистачало метрів на двадцять максимум. Далі — лише синя імла та тіні, що рухалися на межі видимості.

*Тіні.*

*Занадто багато тіней.*

Байк став як укопаний — останні крихти енергії вичерпалися. Електроніка мертва, працювали тільки щити — очевидно, вони живилися від резервного джерела. Нейролінк також збоїв — з'єднання з Анабель стало переривчастим, слабким.

*Хтось нас чекав.*

*Хтось готував пастку.*

*І ми в неї потрапили.*

Я дістав зброю — ковбойським пасом розклав модернову плазмову гвинтівку, ту саму, що виграв в Бастіоні. Приціл спалахнув зеленим, готовий до бою. Принаймні *вона* працювала.

Але навкруги — нікого.

Тиша.