Глава 10: Кіров

Я дивився чужими очима.

Зір був дивним — наче у вимірах, хоча я точно перебував у Першому. Периферія розмита, нечітка, немов я мчу на неймовірній швидкості. І сам кут огляду — ширший. Набагато ширший, ніж має бути в людини.

Таке враження, що я бачив усе навколо себе — і спереду, і з боків, і навіть позаду. Такий ефект давали елітні імпланти спостереження, але це були не вони.

Це було щось інше.

Я хотів глянути на себе — на руки, на тіло — але воно не слухалося. Це було не моє тіло. Я був лише пасажиром, спостерігачем, замкненим у чужій свідомості.

Воно чатувало на когось у темряві.

Коридор.

Знайомі елементи готельного інтер'єру — килими з золотим візерунком, стіни з оксамитовими панелями, тьмяне освітлення. Так, це точно наш готель. «Золотий Караван».

Але де я?

Хто я?

Що це за істота?

Власник цього тіла почав рухатися коридором.

Заввишки він був метри під три — величезний, такий, що майже торкався стелі. Крок — впевнений, безшумний, наче хижак, що підкрадається до здобичі.

У нього точно не було імплантів — я не відчував характерного гулу електроніки, не бачив інтерфейсних накладок. Але чомусь я точно знав, що він бачить крізь кожні зачинені двері. Наче стіни для нього — лише туман.

У кінці коридору стояли двоє.

По вигляду — охоронці з якогось приватного агентства. Професіонали, працювали двійками: маг та техномансер. Стандартна комбінація для елітної охорони.

Але чого вони стоять так спокійно?

Я ж іду прямо на них.

Чому вони не реагують?

Вони не бачили істоту, що наближалася.

Немов вона йшла в якомусь міжвимірному просторі — не на Першому, але ще й не в Другому. Десь між. У тій щілині реальності, яку не здатні засікти ані магічні сенсори, ані технологічні сканери.

Ніколи такого не бачив.

Навіть не підозрював, що таке можливо.

Постать пройшла повз охоронців.

Ударом руки — одним ударом — розбила важкі металеві двері.

Від сили удару службовців відкинуло метрів на три. Вони навіть не встигли зреагувати — просто полетіли, як ляльки, вдарилися об стіни й завмерли.

Навіть шокова хвиля від імплантів не давала такого ефекту.

Що це таке?

Хто це такий?

Звідки в нього стільки фізичної сили?

І при цьому — я взагалі не відчував його Flow.

Жодного резонансу.

Жодної енергії.

Порожнеча.

У кімнаті був хаос.

Розкидані речі — одяг, документи, якісь артефакти. Хтось дуже поспішав, коли збирався. Валіза — напіввідкрита, недоукладена. Слід від кави на столі — ще свіжий.

На внутрішньому терміналі світилося обличчя власниці номера.

Жінка.

Років тридцять п'ять, може, трохи більше. З багатої сім'ї — це було видно одразу: ідеальна шкіра, бездоганний макіяж, такий, що коштує більше, ніж я заробляю за рік. Довге чорне волосся, зібране в строгу зачіску. Очі — кольору білого каменю, холодні, без емоцій.

На шиї — фамільний амулет із рубіном.

Чорний строгий костюм.

Звідкись я знаю це обличчя...

Але звідки?

Це хтось із Колегії?

Можливо, начальство FlowGuards?

Ні... це хтось із корпоративної верхівки.

Але чому вона тут?

Еліта майже ніколи не покидає своїх вілл та пентхаусів у столиці. Тим паче — без роти охоронців. А тут — якесь перехрестне місто, якісь апартаменти, які складно було назвати люксом за їхніми стандартами.

Чому вона тікала?

Від кого?

Від... цього?

Головне — її тут не було.

Кімната — порожня.

Здобич — втекла.

Мій погляд — його погляд — перекинувся на стелю.

І роздався вий.

Роздираючий душу вий.

Я прокинувся в холодному поту.

Вий усе ще холодив мою душу — і дзвенів відлунням у вухах, наче ехо в порожній кімнаті. Серце калатало. Руки тремтіли.

На скляному столі лежав чорний пістолет.

Він резонував на склі, створюючи неприємний скляно-металевий звук. Рухався — ледь помітно, але рухався — наче намагався підповзти до мене.

Шґро'Врак.

Він також це бачив?

Він знає, що це було?

Я підвівся.

Схоже, заснув прямо в одязі — на тому розкішному дивані, під штучним небом. Забрав зброю — холод рукоятки приємно охолодив спітнілу долоню. Вдягнув підсумки, де красувалася виграна мною гвинтівка.

Якщо вже знадобиться стріляти, — подумав я, — краще вже з неї, ніж із цього варварського пожирача душ.

Я автоматично перевірив показники Анабель через нейроінтерфейс.

[АНАБЕЛЬ: СТАТУС НОРМА]

[СЕРЦЕБИТТЯ: 58 УД/ХВ]

[СТАН: СОН]

Усе в нормі. Вона просто спить.

Глянув у бік ліжка кінг-сайз.

У білих простирадлах, згорнувшись калачиком, спала рудоволоса дівчина. Імпланти підсилили звуки та картинку — я бачив її чітко, наче стояв поруч.

Вона сопіла в подушку.

А промені ранкової зорі підсвічували і так вогняне волосся, що лежало на її щоці. Золотаві пасма на тлі білої тканини. Мирний, спокійний вираз обличчя — такий, що я ніколи раніше не бачив у неї.

Гарний ранок, — подумав я.

І відвів погляд.

Вийшов на балкон — якщо його можна було так назвати.

Це була ще одна кімната просто неба — з м'якими шкіряними пуфами, столом, бонсаями в декоративних горщиках та кедровими деревами по боках. Ближче до краю — шикарний басейн, що переливався бірюзовою водою. І з обох боків від нього — точка огляду, де можна милуватися містом.