Глава 9: Бастіон

До брами міста ми домчали, як то кажуть, із вітерцем.

Хоча силовий щит байка й не давав мені його відчути — швидкість здавалася оманливою, майже *ніжною*. Лише показники на голографічному дисплеї нагадували, що ми щойно перетнули пустелю зі швидкістю, яка розірвала б незахищену людину на шматки.

Головна брама Бастіону здіймалася перед нами — масивна, вражаюча, прикрашена барельєфами давніх битв і торгових караванів. Залізо та камінь, сплавлені докупи магією й технологією минулих епох.

На вході — потужні турелі.

Релікти часів Першої Війни, але модернізовані, оснащені елітними сканерами останнього покоління. Їхні стволи повернулися в наш бік — плавно, безшумно, з тією холодною ефективністю, що відрізняє справжню бойову техніку від показухи.

Промінь сканера пройшов крізь нас за долю секунди.

**[СКАНУВАННЯ ЗАВЕРШЕНО]**

На величезному табло над брамою висвітилися наші фото та дані:

**ДЕВІД — НЕЗАЛЕЖНИЙ КУР'ЄР**
**СТАТУС: НЕ РОЗШУКУЄТЬСЯ**
**ДОСТУП: ДОЗВОЛЕНО**

**АНАБЕЛЬ — КОНСУЛЬТАНТ КОМПАНІЇ "МЕДІСЕРВ"**
**СПЕЦІАЛІЗАЦІЯ: ПИТАННЯ КІБЕРБЕЗПЕКИ**
**СТАТУС: НЕ РОЗШУКУЄТЬСЯ**
**ДОСТУП: ДОЗВОЛЕНО**

Кіборги-стражі — масивні, закуті в важку броню, з інтегрованою зброєю замість рук — відступили, пропускаючи нас далі до внутрішнього міста.

Я припаркував байк біля в'їзду й обернувся до Анабель.

— Нічого собі... — не втримався я. — Консультант із кібербезпеки MediServ?

Вона зістрибнула з байка, потягуючись після довгої дороги.

— А це тому, що безпека в них — лайно, — вона розсміялася, і цей сміх був *справжнім*, легким, таким, що я чув уперше. — Я за десять хвилин додала себе до їхніх кадрів. Вони навіть не помітять.

*Десять хвилин*, — подумав я. — *Хакнути корпоративну систему за десять хвилин.*

*Вона небезпечніша, ніж я думав.*

*І, можливо, корисніша.*

---

Ми йшли вулицями міста.

Бастіон *жив*.

По обидва боки від нас тягнулися нескінченні каравани — вантажівки, механічні коні, роботи-носії, істоти, яким я не знав назви. Торгові ряди змінювали один одного без перерви: тканини, зброя, їжа, технології, артефакти, речі, призначення яких я навіть не міг уявити.

Місто як величезний мурашник, який ніколи не засинає.

Зовсім не схоже на Місто Спогадів.

Там — тіні, таємниці, приховані угоди в темних закутках. Тут — відкритий хаос, крик продавців, запах спецій і машинного мастила, штовханина натовпу.

*Темп життя зовсім інший.*

На мить я побачив, як щось *проблиснуло* біля мене.

Рух — швидкий, майже непомітний — на периферії зору.

А потім Анабель уже тримала когось за руку.

Дівчина.

Молода — років шістнадцять, максимум вісімнадцять. Худа, з коротким волоссям кольору електричного синього, з очима, що блищали хромованими імплантами. Нетраннер — це було видно одразу: занадто багато портів на скронях, занадто нервові рухи пальців.

— Пусти! — вона спробувала вирватися.

Марно. Хватка Анабель була залізною.

— Як ти дожив до свого віку, Девіде? — не зводячи очей із дівчини, запитала моя напарниця.

Я не розумів, що відбувається.

Просто витріщився на цю картину — Анабель, що тримала молоду нетраннерку за зап'ястя посеред натовпу, наче це була найзвичайніша річ у світі.

— Поверни йому, що взяла, — наказним тоном сказала Анабель.

*Взяла?*

*Що вона...*

Дівчинка підняла вільну руку.

У ній був пристрій — маленький, плоский, ледь помітний. І я *побачив*, як ґлітчить мій інтерфейс.

**[УВАГА: НЕСАНКЦІОНОВАНИЙ ДОСТУП]**

**[БАЛАНС ТОКЕНІВ: 0]**

*Що?!*

А потім цифри почали повертатися — повільно, неохоче, наче хтось із жалем віддавав украдене.

В історії транзакцій з'явилося два записи:

**[ПЕРЕКАЗ: ВСІ ТОКЕНИ → [НЕВІДОМИЙ РАХУНОК]]**

**[ПЕРЕКАЗ: [НЕВІДОМИЙ РАХУНОК] → ДЕВІД]**

Вона *обікрала* мене.

За секунду.

Посеред натовпу.

І я навіть не помітив.

— Що ж, — Анабель оглянула дівчину з професійним інтересом. — Топорно, але дієво.

Вона не відпустила її руку.

— Наступного разу використовуй проксі-протокол. І вклади в камуфляж — твої рухи занадто помітні для досвідченого ока.

Дівчина дивилася на неї з сумішшю страху й здивування.

— Ти... ти теж нетраннер?

— Була, — Анабель усміхнулася. — Давно. У іншому житті.

Вона дала дівчинці ще кілька порад — технічних, професійних, таких, що я не зовсім розумів, — а потім *підзатильник*.

Не сильний, але показовий.

— А тепер біжи. І більше не попадайся.

Дівчина розчинилася в натовпі за секунди — наче її тут ніколи й не було.

Я подякував Анабель.

— Не дякуй, — вона знизала плечима. — Просто дивися по сторонах. Бастіон — не Місто Спогадів. Тут кишені чистять *усім*.

Ми рушили далі.

---

За мить ми вийшли на алею з одягом.

Я в житті не бачив стільки різноманітного приладдя та аксесуарів.

Ряди тягнулися в обидва боки — безкінечні, строкаті, сліпучі. Кожен лоток, кожна вітрина пропонувала щось *неймовірне*.

Важкий гір із вбудованими силовими щитами — для тих, хто цінує захист понад усе.

Елегантні високоякісні костюми з резонаторами Flow — для бізнесменів, що хочуть виглядати респектабельно й водночас бути готовими до бою.

Магічні модернові плащі, прошиті нитками з концентрованого Flow — вони переливалися всіма кольорами веселки, реагуючи на настрій власника.

Чудернацькі капелюхи. Навороченні шоломи. Рукавички з інтегрованими клинками. Черевики з антигравітаційними підошвами.

Тут було фактично *все*.

І навіть більше, ніж я очікував.

Анабель шмигнула до якоїсь лавки — не сказавши ні слова, просто *зникла* в дверях, наче її поглинуло.

Я вирішив почекати.

*Скільки часу може зайняти вибір одягу?*