Глава 8: Шґро'Врак

Ранок у Багровій Пустці обірвав чийсь далекий крик.

Чи то створіння, чи то людини — було не розібрати. Звук долинав здалеку, спотворений ехом скель і червоним туманом, що клубочився над потрісканою землею. Він тривав лише мить — і зник, наче його ніколи не було.

Я намагався усвідомити, де я.

І що я *роблю*.

Стояв посеред табору.

Дивився на Анабель крізь прицільну сітку мого голографічного інтерфейсу.

Вона спала — згорнувшись під термоковдрою, обличчям до скелі, беззахисна. Її дихання було рівним, спокійним. Вона не знала, що я стою над нею.

Із пістолетом у руці.

Зброя *випалювала* холодом мою долоню.

Не просто холод — *голод*. Ненаситний, пекучий голод, що просочувався крізь шкіру, крізь м'язи, крізь кістки. Він заповнював мене, витісняв думки, залишаючи лише одне:

*«Девіде...»*

Голос.

Той самий голос, що шепотів у темряві Блек Року. Той самий, що кликав мене в лабіринті. Але тепер він був *голоснішим*. *Чіткішим*. *Вимогливішим*.

*«Нам треба харчуватися.»*

Мій палець лежав на спусковому гачку.

*«Забери її Flow.»*

Прицільна сітка тремтіла на її потилиці. Один постріл — і все буде скінчено. Один постріл — і голод вщухне. Один постріл — і...

*«Девіде! Давай, не барися!»*

*«Натисни гачок!»*

Зброя вже знайшла собі ціль.

Анабель.

Моя... *що*? Напарниця? Подруга? Людина, яка довірилася мені?

*«Вона — їжа. Нічого більше.»*

*«Натисни.»*

*«НАТИСНИ!»*

— Доброго ранку, Девіде.

Її голос — сонний, хрипкий — прорізав тишу як ніж.

— Що ти робиш?

Анабель прокинулася, протираючи очі. Повернула голову в мій бік — і я *бачив*, як її погляд ковзнув по мені, по моїй руці, по...

Я швидко сховав зброю за пояс.

Рух був різким, неприродним. Занадто швидким для когось, хто «тільки прокинувся».

— Та нічого, — мій голос звучав дивно навіть для мене. — Трохи... тільки... прокинувся. Збираюся. Треба рушати далі.

Вона прискіпливо подивилася на мене.

Ті очі — гострі, аналітичні, очі шпигунки та хакерки — бачили більше, ніж я хотів би показати. Вона *знала*, що я щось не договорюю. Відчувала це.

Її погляд ковзнув по мені — по моїй позі, по моїх руках, по моєму обличчі.

*Що вона бачить?*

*Чи бачить страх у моїх очах?*

*Чи бачить сліди того, що я ледь не зробив?*

Мить — довга, напружена мить — тягнулася між нами.

І потім вона відвела погляд.

— Добре, — сказала вона нейтральним тоном. — Кава?

Я видихнув.

*Вона вирішила не питати.*

*Чи вирішила запитати пізніше?*

*Чи просто не хоче знати відповідь?*

Я зніяковів, намагаючись не надавати цьому значення, і пішов готувати ранковий напій на штучному багатті. Рутина. Прості дії. Те, що не вимагало думати про *інше*.

---

Гаряча плазма швидко відігріла мою руку.

Маленький похідний нагрівач — стандартне обладнання для мандрівників — випромінював м'яке помаранчеве сяйво. Я тримав над ним металеву кружку з водою, дивлячись, як піднімаються бульбашки.

І думки поверталися до того, що щойно сталося.

*Що то було?*

*Я втрачаю контроль?*

*Знову провали в пам'яті?*

Я *не пам'ятав*, як прокинувся. Не пам'ятав, як встав. Не пам'ятав, як дістав пістолет і навів його на Анабель.

Останнє, що я пам'ятав — як засинав під червоним небом Пустки.

А потім — *нічого*.

І раптом я вже стою з пістолетом, націленим на єдину людину, яка мені довіряє.

*Це через зброю?*

*Вона розмовляла зі мною?*

*Чи я сходжу з розуму?*

Пістолет був на поясі — холодний, мовчазний тепер, наче нічого не сталося. Наче він не шепотів мені секунду тому, не вимагав крові, не...

*«Годувати»*, — спливло в пам'яті слово, яке я чув у порожнечі Блек Року.

*«Ми повинні годуватися.»*

*Що це означає?*

*Чим він годується?*

— Девіде?

Голос Анабель обірвав мої думки.

— Хто це там? Ти також його бачиш?

---

Я вдивився в далечінь.

Базальтове море Багрової Пустки простягалося до горизонту — чорне каміння, червоний туман, попіл забутих століть. І там, серед клубочіння кривавої імли, я побачив *силует*.

Людина.

Одна.

Ішла до нас.

Мої імпланти засікли його сигнатуру миттєво.

**[ЦІЛЬ ВИЯВЛЕНО]**

**[ВІДСТАНЬ: 847 МЕТРІВ]**

**[ШВИДКІСТЬ НАБЛИЖЕННЯ: 4.2 КМ/ГОД]**

**[ЗАГРОЗА: НЕВИЗНАЧЕНО]**

Зум та захоплення цілі спрацювали машинально — зброя вже була в моїй руці, чорний приціл наведений на його голову, яку скривав дорожній балахон.

Навіть на такій відстані я зміг розгледіти деталі.

Старий.

*Дуже* старий — обличчя все в зморшках, наче висохлий пергамент, шкіра туго натягнута на кістки. Він був у мішкуватій робі, в балахоні, як бездомний — одягнутий дуже просто, без жодних ознак технологій чи хрому.

Спирався на палицю.

Але його хода була легкою, невимушеною — наче це був не похилий старець, а досвідчений мандрівник, що пройшов тисячі кілометрів і готовий пройти ще тисячу.

Я не зводив із нього зброю.

Але небезпеки від нього я не відчував.

*Дивно.*

*Чому?*

*Він — незнайомець посеред Пустки.*

*Має бути загрозою.*

*Але... ні.*

**[СКАНУВАННЯ БАЗ ДАНИХ...]**

**[РЕЗУЛЬТАТ: ЗБІГІВ НЕ ЗНАЙДЕНО]**

**[ВІДОМІ НАЙМАНІ: НІ]**

**[КРИМІНАЛЬНИЙ РЕЄСТР: НІ]**

**[КОРПОРАТИВНІ БАЗИ: НІ]**

Аналізатор не знайшов жодних записів. Ніде. Наче ця людина не існувала в жодній системі світу.

*Неможливо.*

*У наш час кожен залишає слід.*

*Хіба що...*

*Хіба що він існував ще до того, як з'явилися бази даних.*

Анабель причаїлася за каменем, чекаючи розв'язки. У її руках — звідки вона її дістала? — була плазмова гвинтівка, націлена на незнайомця.