Глава 7: Багрова Пустка

Ми покинули підземні поверхи Грейт Моллу через службовий виїзд.

Паркінг був майже порожній — лише кілька покинутих машин, тьмяне світло аварійних ламп та запах машинного мастила й бетону.

І посеред цієї тиші стояв мій старий новий Байк.

Старенький, потертий, із подряпинами та вм'ятинами, що розповідали історію довгих подорожей і небезпечних пригод. Але *робочий* — це я бачив одразу. Друге покоління Flow-генераторів, надійна рама, посилені амортизатори. Машина, створена для виживання.

*Як і було обіцяно*, — згадав я слова Діга.

*Електробайк для кур'єра.*

*Тепер я — кур'єр.*

*Принаймні, на папері.*

Я підійшов ближче — і байк *ожив*.

Голографічний інтерфейс спалахнув над панеллю керування, м'яке зелене сяйво освітило моє обличчя. Система розпізнала мене — біометрія, нейропідпис, щось іще, чого я не міг ідентифікувати із за обмеженності моїх імплантів.

**[ЛАСКАВО ПРОСИМО, КОРИСТУВАЧ: ДЕВІД]**

**[НОВИЙ ПРИСТРІЙ ВИЯВЛЕНО]**

**[ПІДКЛЮЧЕННЯ ДО НЕЙРОІНТЕРФЕЙСУ: ОЧІКУВАННЯ ПІДТВЕРДЖЕННЯ]**

Я прийняв запит.

Рядки діагностики поплили десь у кутку периферійного зору — стан двигуна, рівень Flow-палива, цілісність систем. Усе в нормі. Усе готове до дороги.

Я завів байк.

Генератор замуркотів — низький, потужний звук, що резонував у грудях. Приємний звук. Звук *можливостей*.

Моя нова знайома не знаходила собі місця.

Анабель ходила туди-сюди по паркінгу — п'ять кроків в один бік, п'ять в інший — із виразом обличчя, який я не міг прочитати. Тривога? Роздуми? Боротьба із самою собою?

Я сів на байк. Дисплей замерехтів холодним зеленим світлом, відображаючи карту міста та можливі маршрути.

— То що далі? — звернувся я до неї.

Вона зупинилася.

— Які в тебе плани? — продовжив я. — Ти зі мною чи підеш своїм шляхом?

Просте запитання.

Але відповідь на нього була складною.

Анабель подивилася кудись у глибину підземного паркінгу — туди, звідки ми прийшли. Там темрява *згущувалася*. Там залишилося все, що вона знала — зруйноване, спалене, знищене одним магом.

*Era Clan.*

*Її дім.*

*Її сім'я.*

*Її мета.*

Потім вона різко обернулася.

Не сказала ні слова.

Просто підійшла до байка й сіла позаду мене, міцно обхопивши руками.

Я *відчув*, як б'ється її серце.

Воно калатало — швидко, нерівно, наче птах у клітці. Це було важке рішення. Спонтанне. Таке, що змінювало все.

Але зовні вона була спокійною.

Як гірське озеро.

— Ну чого застиг? — її голос був рівним, майже грайливим. — Чи тобі треба особливе запрошення?

Я натиснув на рукоять.

Байк рушив, муркочучи Flow-генераторами.

---

Стара машина.

Але міцна. Надійна.

По подряпинах на корпусі, по потертостях на сидінні, по сліду від кулі на задньому крилі було видно, що цей байк пройшов усю Зерру вздовж і впоперек. І, схоже, не раз рятував свого попереднього власника.

*Цікаво, ким він був?*

*І що з ним сталося?*

*Чому байк тепер належить Era Clan?*

Питання без відповідей. Як і все в моєму житті.

Ми виїхали на вулиці міста.

Місто Спогадів — навіть уночі, навіть після всього, що сталося — продовжувало жити. Вітрини магазинів світилися запрошуючим неоном. Вуличні екрани транслювали рекламу та новини. Люди — тіні в натовпі — снували туди-сюди, поглинуті своїми справами.

*Вони не знають*, — подумав я.

*Не знають, що під їхніми ногами щойно загинув цілий клан.*

*Не знають, що десь у темряві ходить маг... бог його знає на що ще він здатний*

*Не знають про Культ*

*І, напевно, краще їм не знати.*

Я пришвидшився.

Шлях на Північ був неблизьким, а тут нас уже ніщо не тримало.

Позаду — Грейт Молл, величезна споруда, що здіймалася над горизонтом, як монумент людської жадібності та амбіцій. Колись я, напевно, знав його кожен закуток. Тепер — лише уривки, тіні спогадів.

Краєм ока я побачив вогні порту — вони промайнули в провулку, який ми проїхали. Десь там, у далечині, мертвою крапкою на тлі нічного неба стояв острів із чорним обеліском.

*Блек Рок.*

*В'язниця, з якої я втік.*

*Здається, це було століття тому.*

*А минуло лише кілька днів.*

За лічені секунди ми промайнули центральну площу міста.

Монумент.

Величаві фігури — дві постаті, що здіймалися над площею, освітлені прожекторами знизу. Джейсон і Джонатан — засновники, легенди, ті, чиї імена знав кожен у цьому світі. Один — у броні воїна. Інший — у мантії мага.

*Два шляхи.*

*Технологія та магія.*

*Вони об'єднали їх.*

*Створили цей баланс у світі.*

*А тепер хтось хоче його знищити.*

Далі на Північ.

Через міські квартали, повз нічні клуби та цілодобові крамниці, повз темні провулки та яскраво освітлені проспекти. Вулиці зливалися в потік вогнів — червоних, жовтих, білих — що мелькали по обидва боки, як зірки в гіперпросторі.

При виїзді з міста обмеження швидкості знімалося.

І ми помчали далі.

---

Я проклав маршрут за допомогою нейроінтерфейсу.

Карта — детальна, з позначками небезпек і рекомендованих зупинок — з'явилася в периферійному зорі. Перша точка призначення: Бастіон. Відстань: близько трьохсот кілометрів. Орієнтовний час прибуття: ранок, якщо не буде затримок.

*Якщо.*

За лічені хвилини карта синхронізувалася з байком. Він відгукнувся — наче *погодившись* із запропонованим маршрутом — і додав швидкості. Автопілот перебрав керування на рівних ділянках дороги.

*Бастіон.*

*Який він?*

*Ніколи там не був.*

*Принаймні, не пам'ятаю, щоб був.*

Моя нова подруга притихла позаду, міцно обхопивши мене руками. Її дихання — рівне, спокійне — лоскотало потилицю.

*Цікаво, про що зараз її думки?*