Глава 6: Культ Коня

Я прокинувся від вибуху.

Не далекого гуркоту — *близького*, такого, що здригнулися стіни, посипалася штукатурка зі стелі, а в грудях відгукнулася ударна хвиля. Сигналізація — різка, пронизлива — заревіла з усіх боків одночасно.

Хтось кричав.

Я чув, як люди біжать — топіт ніг, паніка в голосах, звуки стрільби десь у коридорах. Місто, що ще хвилину тому було безпечним притулком, перетворювалося на пекельну кухню.

*Напад.*

*На Era Clan.*

*Тут?*

*Хто наважився?*

Двері моєї кімнати вилетіли — не відчинилися, саме *вилетіли*, зірвані з петель невидимою силою, пролетіли через усе приміщення й врізалися в протилежну стіну.

Я миттєво згрупувався.

Тіло слухалося — набагато краще, ніж учора. Загоювач Анабель зробив свою справу: м'язи відгукувалися, рефлекси працювали, біль — лише тьмяний відгомін десь на периферії свідомості.

**[СКАНУВАННЯ: АКТИВНЕ]**

**[ФУНКЦІОНАЛЬНІСТЬ: 32%]**

**[ВИЯВЛЕНО ЗАГРОЗУ: НЕВИЗНАЧЕНО]**

Імпланти працювали. Не на повну потужність, але достатньо, щоб відгукуватися на мої команди.

Рука сама потягнулася до пістолета.

Він лежав там, де я його залишив — на тумбочці біля ліжка. Мертвий шматок металу, як сказав би будь-хто інший. Але коли мої пальці обхопили рукоятку...

Холод.

Знайомий, обпалюючий холод охопив долоню. Але цього разу він не зупинився там — пішов далі, через зап'ястя, через передпліччя, до плеча. Наче зброя *проростала* в мене, ставала частиною тіла.

*Що ти робиш?* — запитав я подумки.

Відповіді не було. Лише холод. І відчуття... *готовності*.

Тверда стійка. Пістолет націлений у прохід, звідки щойно вилетіли двері.

Нікого.

Порожній дверний отвір. Коридор за ним — тьмяно освітлений аварійними лампами, із димом, що клубочився під стелею.

*Де він?*

Важкі кроки.

Я їх *чув* — але не міг визначити, звідки. Відлуння відбивалося від стін, плуталося, накладалося саме на себе. Наче хтось ішов водночас звідусіль і нізвідки.

У кімнаті *потемніло*.

Не від того, що погасло світло — воно все ще горіло. Просто темрява стала *густішою*. Щільнішою. Такою, що поглинала світло, перш ніж воно встигало досягти очей.

*Магія ілюзій*, — зрозумів я.

*Він ховає себе.*

*Він уже тут.*

Важка рука лягла мені на шию.

Позаду.

*Звідки?*

Я не встиг зреагувати — не встиг навіть *подумати* про реакцію — коли щось схопило мене й підняло в повітря. Легко, невимушено, наче я був невагомим. Наче був лялькою в руках велетня.

Ноги звисали над підлогою.

Пальці — сталеві, нелюдськи сильні — стискали моє горло, не даючи дихати, але й не вбиваючи. Поки що.

Я спробував вдарити по руці — ліктем — марно. Це було все одно що бити по кам'яній колоні. Жодної реакції.

*Маг*, — кричав аналізатор. — *Це маг!*

*Але звідки в нього стільки фізичної сили?*

*Маги не бувають такими сильними.*

*Не бувають...*

Я нарешті *побачив* його.

---

Він стояв переді мною — ні, *тримав* мене — і я міг роздивитися кожну деталь.

Броня.

Важка, старовинна, з металу, якого я ніколи раніше не бачив. Чорна — глибока, наче нічне небо без зірок. По всій поверхні — руни. Десятки, сотні рун, вирізьблених у металі, що тьмяно пульсували темно-червоним світлом.

*Руни сили*, — впізнав аналізатор.

*Руни витривалості.*

*Руни захисту.*

*Руни... болю?*

Лати були переплетені з тканиною — темною, важкою, такою, що дозволяла рухатися вільно, робити магічні паси. Ефективна комбінація: захист воїна та гнучкість мага.

На голові — шолом.

Закритий, без жодної щілини для очей чи рота. Лише гладенька поверхня з тими самими рунами, що світилися зловісним багрянцем. Наче обличчя самої смерті — безлике, байдуже, невблаганне.

Наплічники — у формі кінських голів.

Стилізовані, металеві, з очима-рубінами, що, здавалося, дивилися прямо на мене. Давній символ. Знак...

На плащі — *той самий символ*.

Той самий проклятий знак, що мигнув у моєму гаманці. Той самий, що незнайомиць випалив на стіні Блек Року.

*Що це означає?*

*Хто ці люди?*

Він почав говорити.

Голос — глухий, спотворений шоломом, наче долинав із глибини колодязя.

— Культ незадоволений твоєю роботою.

*Культ?*

— Ти не дотримався контракту.

*Контракту?*

— Ще й виніс із храму священну реліквію.

*Храму?*

*Реліквію?*

Мій погляд мимоволі впав на пістолет — на ту чорну зброю, що все ще була в моїй руці, що пульсувала холодом, що, здавалося, *слухала* цю розмову.

*Священна реліквія?*

*Це про нього?*

*Я... вкрав його? Із якогось храму?*

**[ПОПЕРЕДЖЕННЯ: КРИТИЧНИЙ ТИСК НА ТРАХЕЮ]**

**[РЕКОМЕНДАЦІЯ: НЕГАЙНЕ ЗВІЛЬНЕННЯ]**

Тиск на шию посилився — не смертельний, але болісний. Він *міг* убити мене в будь-яку мить. Але чомусь не вбивав.

*Йому потрібно щось від мене?*

*Чи просто насолоджується?*

— Більш того, — продовжив він, — ти залишив свідка в ПБР.

*Приватне бюро розслідувань.*

— Який ставить під загрозу нашу справу.

Пауза.

— Культ не прощає помилок.

Він подивився на зброю в моїй руці — я *відчув* його погляд навіть крізь глухий шолом. Наче лазер, що пробивав метал.

*Зараз або ніколи.*

Я машинально — не думаючи, не плануючи, просто *діючи* — підняв пістолет і вистрілив йому в скроню.

Постріл пролунав оглушливо в замкненому просторі.

Заряд чорної матерії — той самий, що пробивав виміри, що вбивав без права на воскресіння — вдарив у шолом.

Шматок металу розлетівся на друзки.

Оголилася половина його обличчя.

І я побачив...

Людину.

Чоловіка років сорока-п'ятдесяти, із сивим волоссям, глибокими зморшками, очима кольору сталі. Обличчя воїна. Обличчя вбивці. Обличчя когось, хто бачив смерть так часто, що вона стала буденністю.