Глава 5: Підземний світ

Знову ці коридори.

Вже знайома пітьма огорнула мене — густа, в'язка, така, що можна було майже відчути на смак. Я знову був у лабіринті дзеркал. Знову опинився в тому місці між вимірами, куди потрапляв щоразу, коли закривав очі.

Але цього разу щось було інакше.

Повітря — якщо це взагалі можна було назвати повітрям — здавалося важчим, густішим. Стіни коридорів — ті самі чорні камені, вкриті чорною рідиною — пульсували якимось внутрішнім ритмом. Наче серцебиття чогось велетенського, древнього, голодного.

І тоді я почув це.

Важкі кроки.

Десь поодаль — далеко? близько? у цьому місці відстані не мали сенсу — щось рухалося. Звук наростав із кожною секундою — гуп... гуп... гуп... — ритмічний, невблаганний, як удари молота по ковадлу.

Воно наближалося.

Володар пітьми.

Істота з трону. Та сама, що була закута в ланцюги, що дивилася крізь дзеркала на Меморіал у Місті Спогадів. Та сама, чий погляд обпалив мою руку чорним вогнем минулого разу.

Рука зрадницьки заниліла — біль прокинувся там, де шкіра досі зберігала пам'ять про той дотик. Про ту мить, коли наші погляди перетнулися.

Він знає, що я тут.

Він іде по мене.

Чекати на нього я точно не збирався.

Я побіг.

Коридори мелькали один за одним — однакові, безкінечні, заплутані в клубок, що не мав ані початку, ані кінця. Я біг, намагаючись одночасно віддалятися від гупоту важких ніг і не помилитися з поворотом. Одна помилка — і я потраплю в дзеркальну пастку, зациклений простір, де можна блукати вічно.

Ліворуч.

Праворуч.

Прямо.

Знову ліворуч.

Звідки я знав, куди бігти? Інстинкт? М'язова пам'ять тіла, що вже проходило цим шляхом? Чи щось інше — якийсь зв'язок із цим місцем, що формувався щоразу, коли я сюди потрапляв?

Зала з Ехо Шардами виринула попереду.

І вони теж змінилися.

Минулого разу — силуети, напівпрозорі, сумні, але людські. Тіні тих, хто колись був людьми, хто застряг у цьому місці й поступово втрачав себе.

Зараз — чудовиська.

Їхні обличчя — стерті. Не просто порожні, як раніше, а саме стерті, наче хтось провів ластиком по малюнку. Тіла — деформовані, покриті тими самими наростами, що я бачив на істотах-мисливцях. Кінцівки — видовжені, з гострими відростками замість пальців.

Вони трансформувалися.

Ставали тим самим, від чого раніше тікали.

Темна аура, — зрозумів я. — Його аура. Володаря.

Чим ближче він підходить, тим більше вони стають схожими на нього.

Тим більше вони стають його частиною.

Шарди повернулися до мене — синхронно, одночасно, наче маріонетки, якими смикнули за ниточки. Їхні порожні обличчя — без очей, без ротів, без будь-яких рис — все одно якось дивилися.

Чекали.

Чого?

Наказу.

Наказу Володаря.

Я не став чекати, поки цей наказ надійде.

Рвонув уперед, крізь натовп Шардів, відштовхуючи їх руками в різні боки. Вони не нападали — ще ні — просто стояли, тягнулися до мене деформованими кінцівками, але не хапали. Пропускали. Чи, може, направляли?

Гупіт за спиною ставав гучнішим.

Ближче.

Він уже близько.

Навколо ставало все темніше й холодніше — температура падала з кожним його кроком, темрява густішала, наче сама реальність стискалася під вагою його присутності.

Шарди розступалися й сходилися знову — даючи мені дорогу, але водночас закриваючи шлях назад. Вони вели мене кудись. Чи гнали?

Рука схопила мене за плече.

Я розвернувся, готовий ударити — і завмер.

Переді мною стояв хлопець.

Молодий — років двадцять, може, менше. Худорлявий, блідий, з обличчям, на якому застиг вираз відчайдушної надії. Він був живий — не Ехо Шард, не тінь, не створіння цього місця. Справжня людина, із плоттю й кров'ю.

Але як?

Як він сюди потрапив?

І що він тут робить?

Хлопець відкрив рота — і я зрозумів, що він не міг говорити. Не не хотів — саме не міг. Щось забрало його голос. Це місце? Володар? Чи щось іще?

Його очі — великі, благальні — дивилися прямо на мене. Він тягнув мене кудись — геть від головного коридору, убік, до бокового проходу.

Іти за ним?

Чи бігти далі?

Часу на роздуми не було.

Із-за рогу — того самого рогу, куди вів головний коридор — я вже бачив темряву.

Не звичайну темряву. Не відсутність світла.

Тінь.

Але як можна бачити тінь, якщо й навколо немає світла?

Це було щось ще темніше за відсутність світла. Щось, що пожирало саму темряву, робило її ще глибшою, ще абсолютнішою. Темна аура того, чиє ім'я давно забуте у віках. Того, хто був ув'язнений тут, у цьому місці між вимірами.

І він був поруч.

Хлопець не чекав мого рішення.

Він уже рушив — швидко, впевнено, наче знав цей лабіринт краще за мене. Повернув убік, пробиваючись крізь натовп Ехо Шардів, що вже почали трансформуватися.

Я побіг за ним.

Що мені залишалося?

Чорне полум'я спалахнуло позаду.

Я обернувся — лише на мить — і побачив, як перші ряди Шардів, що не встигли відступити, горіли. Не звичайним вогнем — чорним, холодним, таким, що не давав світла, лише забирав його. Вони не кричали — в них не було чим кричати — просто танули, розчинялися, ставали частиною тієї темряви, що насувалася.

Під поступом Володаря.

Я біг швидше.

Коридор тягнувся й тягнувся — нескінченний, прямий, без жодних поворотів. Попереду — далекий силует хлопця, що мелькав у темряві, ледь помітний на тлі загальної чорноти.