Глава 4: Інцидент

Сирена лунала всюди.

Цей противний, пронизливий звук — не просто гучний, а якийсь *неправильний* — вибивав останній здоровий глузд. Наче хтось скріб металом по самій свідомості, по оголених нервах, по тій частині мозку, що відповідала за інстинкт самозбереження.

І тоді двері камери відчинилися.

Самі.

Без команди, без охоронця, без жодного попередження — просто *розступилися*, як робили завжди, коли спрацьовувала автоматика. Але автоматика Блек Року не спрацьовувала просто так. Ця в'язниця була спроектована так, щоб *ніколи* не випускати своїх мешканців без прямого наказу.

Що мало статися, щоб система вирішила відкрити всі камери?

Відповідь не змусила себе чекати.

**«УВАГА. УВАГА.»**

Голос Аполона — штучного інтелекту, що керував цим місцем — прокотився порожніми коридорами. Холодний. Металевий. Позбавлений будь-яких емоцій, але з ноткою чогось, що я міг би прийняти за... тривогу?

**«ВИЯВЛЕНО ЗАГРОЗУ МІЖВИМІРНОГО ПРОБОЮ. ЙМОВІРНІСТЬ: 87%. ЗАФІКСОВАНО ПРОРИВ У СЕКТОРІ С. УВАГА ВСІМ В'ЯЗНЯМ: СЛІДУВАТИ ДО СЕКТОРІВ А ТА Б. НЕ ЧИНИТИ ОПОРУ. ЗБЕРІГАТИ СПОКІЙ. ПОВТОРЮЮ...»**

Сектор С.

Склад. Там зберігалися персональні речі всіх в'язнів — конфісковане при надходженні, заблоковане, недоступне до моменту звільнення. Якщо таке взагалі колись наставало.

Там лежала моя зброя.

*Мій пістолет.*

Кому, до біса, знадобилося проривати саме туди?

Але мене турбувало інше.

*Міжвимірний пробій?*

*Тут?*

*У Блек Році?*

Це здавалося просто неможливим. Вся конструкція цієї в'язниці — від фундаменту до шпиля — була спроектована саме для того, щоб *запобігти* будь-яким вимірним аномаліям. Руни зв'язування на кожній стіні. Нановолокно, що поглинало Flow. Чорна Вода навколо острова, яка висмоктувала енергію з будь-кого, хто намагався використати магію чи технології.

І все одно — пробій.

*Хтось або щось пробило захист, який тримався тисячу років.*

Холод пробіг по спині — і не від температури.

**«ЙМОВІРНІСТЬ ПРОБОЮ: 90%. ВСІМ В'ЯЗНЯМ НЕГАЙНО ПОКИНУТИ СЕКТОР С. ЦЕ НЕ НАВЧАННЯ.»**

Якщо це справді станеться — якщо *щось* прорветься з іншого виміру сюди — мені вкрай потрібна хоч якась зброя. І вона має бути якнайпотужнішою. Інакше...

Інакше я стану ще одним тілом у коридорі.

*Рішення прийнято.*

*Треба пробиватися в Сектор С.*

Я рвонув уперед.

---

Коридори Блек Року ніколи не були привітними, але зараз вони перетворилися на справжній кошмар.

Світло миготіло — аварійні лампи спалахували й гасли в хаотичному ритмі, кидаючи божевільні тіні на стіни. Сирени — ті проклятті сирени — продовжували бити по мозку, не даючи зосередитися. В'язні — ті, хто вийшов із камер — метушилися навколо, деякі бігли до безпечних секторів, інші просто стояли, паралізовані страхом і невизначеністю.

Ніхто не звертав на мене уваги.

*Добре.*

Я біг, згадуючи схему будівлі — звідки? — намагаючись прокласти найкоротший маршрут. Через харчовий блок, потім праворуч, і вийду прямо до переходу, що вів у Сектор С.

*Пам'ять відновлюється?*

*Звідки я це знаю?*

Не було часу шукати відповідь.

**«ЙМОВІРНІСТЬ ПРОБОЮ: 92%. ЕВАКУАЦІЯ ПЕРСОНАЛУ СЕКТОРА С ЗАВЕРШЕНА. АКТИВОВАНО ПРОТОКОЛ ІЗОЛЯЦІЇ.»**

Харчовий блок.

Я вбіг туди — і завмер.

На підлозі лежало тіло.

Здоровезний в'язень — кіборг, судячи з металевих кінцівок та хромованих імплантів, що виблискували в миготливому світлі. Він лежав на спині, розкинувши руки, у калюжі чогось темного.

Голови не було.

*Зовсім.*

Шия — те, що від неї залишилося — іскрила. Обірвані дроти, пошкоджені сервоприводи, потіки мастила та крові. Хтось *вирвав* йому голову. Не відрізав, не відстрелив — саме вирвав. Грубою силою. Одним рухом.

*Комусь знадобилися дані*, — зрозумів я.

Кіборги найвищого класу зберігали інформацію в нейропроцесорах, вбудованих у череп. Спогади, контакти, паролі, координати — все це можна було витягти, якщо мати доступ до голови.

*Але хто міг це зробити?*

*Тут?*

*В умовах в'язниці?*

Персонал? Я відкинув цю думку. Охоронці Блек Року були професіоналами — вони б ніколи не залишили тіло посеред харчового блоку. Інший в'язень? Але як? Усі імпланти відключені. Магічні здібності подавлені стінами та нашийниками. Навіть найсильніший маг чи найпотужніший кіборг тут ставав звичайною людиною.

*Майже* звичайною.

На це питання в мене не було відповіді.

Я перевів подих — без імплантів навіть такий забіг давався важко — і рушив далі. Обійшов тіло, намагаючись не дивитися на обрубок шиї.

*З імплантами я б уже був на місці. А зараз це просто металобрухт у моєму тілі.*

Темний коридор. Останній відрізок.

**«ЙМОВІРНІСТЬ ПРОБОЮ: 96%. ВСЬОМУ ПЕРСОНАЛУ: НЕГАЙНА ЕВАКУАЦІЯ. ЦЕ НЕ НАВЧАННЯ.»**

*Уже скоро.*

*Мені потрібна зброя.*

*Він* уже поруч.

Я *відчував* це — той самий холод, що переслідував мене від самого початку. Пістолет кликав. Щось темне тягнулося від нього через стіни, через поверхи, через саму реальність — і знаходило мене. Завжди знаходило.

Я бачив його — *крізь* стіни.

Не очима — чимось іншим. Якимось шостим чуттям, що прокинулося в мені разом із втратою пам'яті. Він лежав у металевому ящику. На другій полиці. Праворуч. Ось за тими масивними металевими дверима, що вели до сховища.

*Як я можу його бачити?*

Він кликав.

Холодний. Ніби живий. Темний — всмоктуючий Flow та світло аварійних ламп, що падало крізь щілини.

*Чекає.*

*Чекає на мене.*

Двері сховища почали відчинятися.

Хтось виходив.

---

Я притиснувся до стіни, ховаючись у тіні.

Постать — висока, масивна, у розірваній тюремній робі — вийшла з дверей сховища. У правій руці вона тримала щось округле, що капало темним.