Глава 1 — Край прірви

*Отямся...*

Голос прийшов здалеку — ніби крізь товщу води, крізь безліч шарів ваги та темряви. Не чужий голос і не знайомий. Просто... голос. Наказ. Вимога. Щось, що не терпіло заперечень.

*Отямся.*

У мене перехопило подих.

Світ увірвався в свідомість одним болісним ривком — різкий, безжальний, як удар ножем у груди. Вітер бив у обличчя, холодний і безкомпромісний, пронизуючи до кісток. Ноги стояли на чомусь твердому, але нестійкому — камінь? скеля? — і весь тягар тіла ніби балансував на межі.

А переді мною...

Переді мною розкривалася безодня.

Я стояв на самому краю скелі. Носки важких чобіт звисали над прірвою, і внизу — далеко, неймовірно далеко внизу — мерехтіли вогні. Тисячі вогнів, розкиданих у темряві долини, наче хтось розсипав зоряне небо на землю. Один крок уперед — один необережний рух — і моє тіло полетить униз, б'ючись об каміння, ламаючи кістки, розриваючи плоть, поки не досягне дна.

Якщо там взагалі є дно.

Серце здригнулося. Здригнулося так сильно, що я відчув цей поштовх фізично — удар у ребра зсередини.

Я похитнувся.

*Чорт забирай!*

Інстинкти спрацювали швидше за розум — тіло само відкинулося назад, подалі від краю, подалі від тієї темної безодні, що ненажерливо чекала внизу. Коліна підігнулися, і я впав на холодний камінь, більше скотившись, ніж сівши. Руки вхопилися за виступ скелі так, ніби від цього залежало життя.

Напевно, залежало.

Кілька секунд — або хвилин, важко сказати — я просто лежав, втупившись у чорне небо над головою, жадібно хапаючи ротом повітря. Адреналін пульсував у висках гарячими хвилями, серце билося так шалено, ніби хотіло вирватися з грудей і втекти кудись подалі від цього божевільного тіла, що щойно ледь не вбило їх обох.

Мало.

Мало не зірвався.

Ще секунда — ще мить зволікання — і все б закінчилося.

Поступово паніка почала відступати, звільняючи місце для інших відчуттів. Холод каменю під спиною — грубий, шершавий, вкритий лишайником і чимось липким. Вологість у повітрі — десь далеко, за обрієм, напевно, йшов дощ. Запах озону та чогось металевого — знайомий запах, хоча я не міг згадати, звідки його знаю. Якась хімія? Залишки Flow-розряду?

І зорі.

Тисячі зірок, розсипаних по оксамитовій темряві неба. Чужі сузір'я — чи, може, знайомі, просто я їх не пам'ятаю — мерехтіли холодним світлом, байдужі до всього, що відбувалося внизу. Космос не цікавився тим, що якийсь чоловік ледь не впав у прірву посеред ночі. Космосу було байдуже.

Як завжди.

Я сів, обережно, повільно, тримаючись якнайдалі від краю. М'язи протестували — не від болю, скоріше від... чогось іншого. Напруження? Втоми, що накопичилася десь глибоко, у самій основі тіла?

Дивно. Зараз втоми я не відчував. Наче хтось натиснув кнопку перезавантаження.

І тоді побачив *його*.

Місто Спогадів лежало внизу, розкинувшись у долині, наче розсипана скринька з коштовностями. Звідси, з висоти птахиного польоту — ні, вище, значно вище — воно виглядало одночасно величним і крихким. Тисячі вогнів — неонових, голографічних, звичайних електричних — мерехтіли в темряві, створюючи химерну мозаїку світла й тіні.

Я знав це місце.

Знав, хоча не міг згадати коли й чому.

Ось там, на півночі, здіймався силует Великого Моллу — гігантської торговельної споруди, що поєднувала в собі сотні крамниць, майстерень, закладів розваг. Його верхні яруси губилися в низьких хмарах, що несло від океану, а нижні — занурювалися глибоко під землю, у лабіринти складів, чорних ринків і місць, куди звичайні люди воліли не заглядати.

А там — на центральній площі — тьмяно світилася блакитна цятка Меморіалу. Звідси він здавався крихітним, не більшим за сірникову головку, але я знав, що насправді це величезна стела з чистого Flow-кристалу, вічний пам'ятник двом людям, що колись пожертвували собою заради майбутнього.

Джейсон та Джонотан.

Імена виринули в пам'яті самі, без зусиль. Засновники. Першопрохідці. Ті, хто відкрив людству шлях до Flow і заплатив за це найвищу ціну. Їхній останній бій — тут, на цих землях, у долині, що потім стала Містом Спогадів — змінив хід історії назавжди.

Обрані досі вшановували Джейсона — шлях чистої магії, єдності з Flow, відмови від технологій.

Enhanced Machines — Джонотана, шлях прогресу, машин, імплантів, що розширюють межі людського тіла.

А більшість просто жила між цими двома полюсами, обираючи те, що їм підходило. Або не обираючи нічого.

Місто Спогадів. Стартова точка для тисяч авантюристів, найманців, шукачів пригод. Місце, де технології сплітаються з магією так щільно, що вже неможливо відокремити одне від одного. Де Сеністи — ті, хто пішов шляхом машин — п'ють за одним столом із Торкнутими — тими, кого Flow обрав для своїх дарів. Де кожен може знайти свій шлях.

Чи то до слави.

Чи то до забуття.

Так. Я знав, *де* я.

Але...

*Хто* я?

Питання вдарило, як обухом по голові. Раптово, жорстоко, без попередження.

Я спробував згадати — і натрапив на порожнечу.

Не темряву. Не туман. Не розмиті образи, що вислизають, коли намагаєшся за них вхопитися. Саме порожнечу — чисту, абсолютну, ніби хтось акуратно вирізав шматок моєї пам'яті гострим скальпелем і залишив лише рівні, гладенькі краї.

Ім'я?

Порожнеча.

Минуле?

Порожнеча.

Обличчя близьких людей — якщо такі взагалі були?

Порожнеча, порожнеча, порожнеча.

Як я опинився на цій скелі посеред ночі, на самому краю прірви, за крок від смерті?

Нічого.

Страх — інший, глибший за страх падіння — почав повзти вгору по хребту. Холодні пальці паніки стиснули серце, і я відчув, як дихання знову збивається, як світ починає пливти, наче кольори розчиняються у воді...

*Спокійно.*

Голос у голові — мій власний голос? чи щось інше? — прозвучав твердо, впевнено.