Глава 3 — У глибині

Я провалявся в ліжку добру половину дня.

Тріщини на стелі вже стали мені рідними — і ні, це все ж таки не вени. Хоча зараз, після всього, що я пережив, я вже нічому не здивуюся.

Тіло боліло так, наче по ньому пройшлося ціле стадо. Опіки від вчорашнього тренування ще пекли. Виснаження було таким глибоким, що навіть думки ворушилися повільно, наче муха в меді.

Знову кашель та кров... Моя нова буденність. 

Врешті я знайшов у собі сили підвестися.

І тоді хтось постукав у двері.

Я завмер. Хто це може бути? У мене нікого немає. Всі мої друзі... колеги... ніхто більше не прийде до цих дверей.

Хіба що Еіра?

Я підбіг до дверей і відчинив їх — але там був лише пакунок. Невеликий, загорнутий у коричневий папір, без жодних позначок. Нікого навкруги — ні в коридорі, ні на сходах.

Дивно. Я нічого не замовляв.

Але адреса моя. І одержувач — я.

Забрав пакунок усередину, зробив собі каву — руки ще трохи тремтіли від слабкості — і почав відкривати.

Серце зупинилося.

В очах потемніло.

Усередині пакунка лежала папка. Та сама папка, що була на моєму столі в ПБР. Та сама, через яку загинули Шеф, Ліза, оперативники, Іван. На картоні — бурі плями засохлої крові.

Кава вислизнула з моїх рук. Кухоль розбився об підлогу — я навіть не почув звуку.

Я стояв нерухомо кілька хвилин, не наважуючись відкрити папку. Руки тремтіли. У голові — порожнеча.

Врешті сів на ліжко і таки відкрив.

Порожньо.

Усі сторінки — білі. Чисті. Жодного слова, жодного зображення.

Я почав гарячково гортати листки — може, щось пропустив, може, чорнило вицвіло, може...

На останній сторінці — єдиний напис. Від руки, акуратними друкованими літерами:

*«ШУКАЙ У ГЛИБИНІ»*

Що це означає? Хто це надіслав? Вбивця? Хтось, хто знає правду?

Треба показати це Еірі. Або викликати Флоу Гуардс. Хоча... я ж гадки не маю, як до них звертатися.

Тоді Еіра. Вона знатиме, що робити.

Я швидко зібрався і вибіг надвір.

---

Як завжди — дощ. Нескінченний, невпинний, сірий.

Біля Меморіалу нікого не було. Я обійшов його кілька разів, але жодного сліду моєї наставниці. Дивно — вона ж казала, що буде тут.

Тоді — паб.

Але біля входу в «Місфітс» мене зупинив Аксель. Його кібернетична рука блиснула металом, загороджуючи дорогу.

— Паб зачинений до першої години, — буркнув він. — Повертайся пізніше.

— Мені потрібна Еіра. Вона...

— Не бачив. — Його погляд був непроникним. — Не стовбич тут. Пошукай удачі десь в іншому місці.

Я відступив, розгублений. Де ж вона могла бути?

У похмурому стані я вирішив прогулятися навколо — може, вона десь поблизу. Завернув за ріг...

І зіткнувся з найдивнішою людиною, яку коли-небудь бачив.

---

Він стояв, притулившись до старої термінальної коробки — таких по місту багато, розподільчі вузли для Flow-мережі. Обдертий плащ, який колись, можливо, був елегантним. Волосся — скуйовджене, з сивими пасмами. А очі... очі бігали, як у переляканої тварини, і водночас у них тліла якась хитрість.

Його погляд одразу впав на папку в моїй руці.

— Знаю, знаю! — він захихотів, потираючи долоні. — Знаю, що мандрівник шукає! Старий Калвін хоч і старий, але не дурний! Калвін знає шлях, але Калвін не скаже за дарма!

Я напружився. Ця людина не викликала особливої довіри — обдертий, дивний, і поводиться як божевільний. Але щось у його словах...

— Хто ти, друже?

— Калвін! — він театрально поклонився. — Мене тут усі знають! Калвін Дріфт — колись був у гуардах, уяви собі! Стражем Потоку! А тепер... — він махнув рукою, — тепер Калвін знає інші шляхи. Підземні шляхи. Шляхи, про які інші забули!

Колишній Флоу Гуард? Я пригадав — у піснях на площі згадували когось такого. Калвін Дріфт, колишній Страж Потоку, тепер п'яниця...

— А ось тебе я тут раніше не бачив! — він ткнув у мене пальцем. — Але Калвін знає шлях! Тільки Калвін не дурний — за дарма не скаже!

— І що тобі треба?

Калвін задумався, явно не очікуючи, що хтось погодиться на його пропозицію.

— Келих! — вигукнув він. — Ні, два келихи! Два келихи найкращого стауту з пабу «Місфітс»!

— Є проблема — паб зачинений. Не зможу їх тобі дістати зараз.

— Калвін має час! — він посміхнувся беззубою посмішкою. — Калвін зачекає!

І тут я помітив дещо дивне.

Калвін не відходив від термінальної коробки. Навіть коли рухався — тримався поруч з нею, наче охороняв щось.

В голову прийшла дурна ідея.

Я зробив кілька пасів руками — тих самих, яким мене вчила Еіра. Сконцентрувався на кінчиках пальців, відчув жар...

— Що?! Що ти задумав?! — Калвін схопився за голову й кинувся тікати. — Божевільний! Божевільний юнак!

Він зник за рогом за лічені секунди.

І я побачив те, що він ховав.

Позаду термінальної коробки були маленькі двері. Старі, іржаві, напівприховані в стіні. І кодовий замок.

Ось тільки коду я не знав.

Спробував найочевидніше — 0000. Табло почервоніло: «ДОСТУП ВІДМОВЛЕНО».

1234. Знову червоне.

Придивився до клавіатури. Деякі кнопки були більш зношеними, ніж інші — їх натискали частіше. Я спробував комбінацію з цих цифр...

Табло блимнуло зеленим.

Щось клацнуло, і двері відчинилися.

---

Ніколи не бачив, щоб у розподільчих терміналах були таємні двері.

Я зазирнув усередину — звідти повіяло холодом. Темрява, вологість, запах старого каміння та іржі.

Дробина вела вниз. Стара, іржава, але міцна — без павутиння, без пилу. Хтось нею нещодавно користувався.

На одній із перекладин я помітив клапоть тканини.

Мене наче струмом вдарило.

Та сама тканина. Той самий матеріал, що був на вбивці в офісі ПБР.

Не роздумуючи, я поліз униз.

---

Дробина вивела мене у величезний тунель.