Глава 2 — Перший урок

Я таки заснув.

Прокинувся від гуркоту дрона-кур'єра, що промигнув просто біля вікна — ці шумахери хріновані ніколи не дотримуються правил польоту в житлових зонах.

Якусь мить я просто лежав, втупившись у стелю. Ті самі рідні тріщини — таки річкова дельта — все на своїх місцях. Термінал на столі досі мерехтів непрочитаним повідомленням від MediServ.

*Може, то все був лише сон?*

Але знайомий кашель болісно розивам мої груди — різкий, болючий. 

Думка здавалася такою спокусливою. Може, вчорашнього дня не було. Може, мої колеги живі, і я просто перевтомився, і мозок згенерував цей кошмар із убивцями, вимірами та загадковими наставницями.

Кава. Зубна щітка. Душ. Чисті речі.

Я зібрався і вийшов.

Ноги самі понесли мене звичним маршрутом — повз крамниці, що відкривалися, повз потоки людей, повз той самий перехрест, де вчора...

*Якщо вчора взагалі було.*

Думка про сон не відпускала. Все виглядало нормально. Люди навкруги, життя, дощ, неонові вивіски. Жодного сірого світу, жодного синього диму. Просто звичайний ранок у Місті Спогадів.

Підійшовши до знайомих дверей, я завмер.

За склом — не наш офіс.

Там працювали зовсім інші люди. Замість наших потертих столів — модерні білі меблі. Замість дошки з фотографіями підозрюваних — величезний голографічний логотип якогось маркетингового агентства. Молоді люди в яскравому одязі сновигали туди-сюди, голосно розмовляючи по комунікаторах.

ПБР більше не існувало.

Наче його ніколи й не було.

Двері відчинилися, і до мене вийшла приваблива дівчина з ідеальною посмішкою.

— Добрий день! Мене звати Ельза. Чим можу вам допомогти?

Її голос вдарив мене як електричний струм.

*Ельза.*

*Не Ліза.*

*Ліза мертва.*

— З вами все гаразд? — дівчина нахилилася ближче, і в її очах з'явилося занепокоєння. — Ви зблідли. Може, води?

Я побіг.

Побіг з усіх ніг, не розбираючи дороги. Перехожі шарахалися від мене, хтось обурено кричав услід, але я не чув нічого. Сльози застилали очі, світ розмивався кольоровими плямами, і я біг, біг, біг — поки ноги не підкосилися.

Впав на узбіччя якогось провулку.

Кашель знову нагадав про себе — довгий, виснажливий. Ребра горіли від болю. На губах — огидний металевий присмак.

Чортів дощ безжально бив по голові, по плечах, стікав за комір. Холодно. Мокро. Огидно. Я сидів у калюжі, обхопивши голову руками, і був сам собі огидний — жалюгідна купка нещастя посеред байдужого міста.

Удар у спину вибив з мене повітря.

Я повалився обличчям у калюжу, захлинаючись брудною водою. Перевернувся, готуючись до чергового удару — і побачив Еіру.

Вона стояла наді мною, схрестивши руки на грудях. Мокра наскрізь, сріблясте волосся прилипло до обличчя, бурштинові очі метали блискавки.

— Запізнився, — процідила вона. — Я тут вже годину мокну, поки тебе чекаю.

— Я...

— Тепер ти винен мені, — вона простягла руку. — Пішли в «Місфітс». Пригостиш мене какао.

---

Скільки разів я вже бував у цьому пабі, але ніколи не заходив у такому стані.

Навіть Аксель — незмінний охоронець на вході з вічно похмурим виразом обличчя — хотів було мене зупинити. Але Еіра щось йому шепнула, і він відступив, хоча його погляд супроводжував мене аж до столика.

Ми сіли в дальньому кутку, подалі від решти відвідувачів.

У пабі грала мелодійна музика — щось етнічне, з сопілками та барабанами. Теплий світ розтікався по закладу, обгортаючи затишком. За барною стійкою стояв Алекс — колишній найманець, який вирішив осісти після якогось інциденту в четвертому вимірі. Він ніколи не розповідав деталей, а ніхто не наважувався питати. За його спиною, на стіні, висів величезний постер з Евою Чан — легендарною мандрівницею між вимірами.

Ненсі матеріалізувалася біля нашого столика раніше, ніж я встиг моргнути.

— Що будемо? — вона посміхнулася, але її кіберочі — яскраво-блакитні, явно не природні — швидко просканували мій жалюгідний вигляд.

— Гаряче какао, — сказала Еіра. — Два. І млинці. І лікер до какао. На мій рахунок.

— Мить! — Ненсі зникла так само раптово, як з'явилася.

Мене завжди дивувало, як їй це вдається — одна офіціантка на весь паб, і завжди встигає до всіх.

Я озирнувся. Все здавалося таким надійним, таким до болю знайомим. Я бував тут сотні разів — але зараз наче бачив усе вперше. Суміш технологій та магії в інтер'єрі: кібернетичні світильники поруч із кристалами, що світилися флоу; голографічні екрани та давні артефакти на полицях; металеві конструкції, обплетені чимось накшталт світних ліан.

І столик в іншому кутку — з табличкою «Зарезервовано для А.С.». Алекс завжди нервував, коли хтось намагався за нього сісти.

Прямо мені в руки впав гарячий кухоль. Я здригнувся.

— Дякую, Ненсі, — Еіра кивнула офіціантці, яка вже неслася до іншого столика.

На столі перед нами стояли: два кухлі з какао, пляшка лікеру, тарілка з першокласними млинцями. Еіра підсунула мені тарілку.

— Їж. Тобі треба зігрітися.

Я послухався. Млинці були ідеальними — хрусткі зовні, ніжні всередині, з якимось ягідним соусом. Гаряче какао розливалося теплом по тілу. Лікер м'яко вдарив у голову.

І тільки тоді я по-справжньому подивився на свою наставницю.

Дивовижна жінка. Тендітна, але з якоюсь внутрішньою силою в кожному русі. На вигляд — років тридцять, може трохи більше. Бурштинові очі, срібне волосся, впевнена посмішка. Щось у ній притягувало погляд і не відпускало.

— Еіра?

— Так?

— А скільки вам років?

*Ідіот. Дурне питання. Що з тобою?*

Вона раптом зареготала в голос — щиро, від душі, так що кілька відвідувачів за сусідніми столиками обернулися.

— Ну, не очікувала від тебе такої пріті, юначе! — вона витерла сльозу з куточка ока. — Тільки що сидів як побитий пес, а тепер уже клинця до мене підбиваєш.