Глава 1 — Згасання

Я невдовзі помру.

Ця думка не давала мені заснути вже третю ніч поспіль. Вона оселилася десь у грудях — холодна, важка, незворушна — і відмовлялася йти геть.

Синьоволоса дівчина солодко сопіла поруч, втиснувши обличчя в подушку. Я не пам'ятав її імені. Може, вона його й не називала. В барі «Місфітс» такі деталі рідко мають значення — люди приходять забути, а не запам'ятати.

А я думав про те, що мені залишилося три місяці.

Може, чотири, якщо пощастить.

Мені не щастило.

На столі ритмічно мерехтів термінал, сповіщаючи про нове повідомлення. Я вже знав, що там написано, ще до того, як відкрив очі. MediServ. Остання інстанція, остання надія для тих, кого відкинула звичайна медицина. Їхня відповідь могла бути лише однією з двох.

Мені не потрібно було відкривати повідомлення, щоб знати яку саме вони обрали.

*«Шановний пане Солторе,*

*На жаль, після ретельного розгляду вашої справи, комісія MediServ прийняла рішення відхилити вашу заявку на експериментальне лікування. Молекулярна реконструкція клітинної структури — технологія, що все ще перебуває на стадії теоретичної розробки, і ваш випадок не відповідає критеріям відбору для пілотної програми.*

*Ми рекомендуємо звернутися до паліативних служб для забезпечення комфорту на завершальному етапі...*»

Я не дочитав.

Відмова.

Що ж, напевно, це і є моя доля — згаснути тихо, непомітно, як тисячі інших у цьому проклятому місті, де навіть дощ ніколи не припиняється.

Я запрокинув голову і втупився в стелю. Тріщини на ній нагадували річкову дельту — або, можливо, розгалуження вен. Дивна думка. Напевно, це від безсоння.

Стеля дивилася на мене у відповідь.

Я моргнув.

І тоді побачив його.

Силует стояв просто біля ліжка — там, у периферії зору, у тому кутку ока, куди ми ніколи не дивимося напряму. Висока постать, закутана в щось темне, що ніби поглинало світло навколо себе.

Я хотів закричати — але горло стиснув невидимий кулак.

Хотів поворухнутися — але тіло відмовило, наче хтось вимкнув усі з'єднання між мозком і м'язами.

*Сонний параліч*, — подумав я, намагаючись втриматися на межі паніки. *Ти читав про це. Просто перетерпи. Воно скоро минеться.*

Фігура повільно рушила через кімнату — не йшла, а ніби пливла крізь повітря — і зупинилася біля вікна. За склом висіли краплі нескінченного дощу, і я раптом усвідомив, що вони *застигли*. Нерухомі. Підвішені в просторі, наче комахи в бурштині.

Термінал перестав мерехтіти.

І настала тиша.

Не звичайна тиша — а *абсолютна*. Така, що тисне на вуха, заповзає в череп, витісняє думки. За все життя в Місті Спогадів я ніколи не чув такої тиші. Тут завжди щось гуркотіло, дзижчало, крапало — місто ніколи не спало.

А тепер воно завмерло.

*«Тебе чекає довгий шлях, мандрівнику».*

Слова не прозвучали — вони просто *з'явилися* в моїй голові, ніби хтось написав їх безпосередньо на тканині моєї свідомості. Голос був... старим. Не старечим — а *давнім*, наче луна з глибини віків.

*«Він почнеться тут. Але де він закінчиться — обирати лише тобі».*

Фігура біля вікна повернула голову. Я не бачив обличчя — лише темряву під каптуром — але відчув погляд. Важкий. Оцінюючий.

*«Не зволікай. І не розчаруй мене».*

Свідомість вислизнула з-під мене, як мокра риба з рук, і я провалився в темряву.

---

Прокинувся я на світанку, задихаючись, наче виринув з-під води.

Кашель розірвав мої легені. Різкий, хворобливий. На долоні — темні краплі крові.

Ліжко поруч було порожнім — моя вчорашня знайома вирішила піти по-тихому, не чекаючи, поки господар оселі прийде до тями. Що ж, хай так. Я ніколи не вмів прощатися.

Термінал на столі блимав. Одне нове повідомлення.

Я не став його відкривати.

Замість цього піднявся, привів себе до ладу — душ, чисті речі, три ковтки холодної кави — і вирушив до офісу. Робота завжди мене заспокоювала. Там був порядок, структура, зрозумілі правила. Там я був не помираючим чоловіком без імені — там я був аналітиком ПБР, частиною механізму, що працював як годинник.

Приватне бюро розслідувань. Ми не були поліцією, не були FlowGuards — ми були чимось посередині. Вирішували проблеми, які офіційні структури вважали надто дрібними або надто незручними. Зниклі люди, корпоративне шпигунство, підозрілі артефакти — усе, за що клієнт готовий платити.

Я вирішив пройтися пішки — лише тридцять хвилин до офісу, якщо зрізати через провулки. Таксі зачекає. Сьогодні мені потрібен був час подумати.

Місто прокидалося навколо мене — неонові вивіски гасли в ранковому світлі, торговці відкривали крамниці, перші потоки людей потягнулися до зупинок. Дощ, як завжди, висів у повітрі дрібною завісою, не сильний, але невпинний.

І тоді світ *змінився*.

Це сталося миттєво — наче хтось вимкнув світло, а потім увімкнув знову, але вже *інше*. Кольори зникли. Вулиці, будівлі, люди — все стало сірим, вицвілим, наче стара фотографія. Небо — брудно-біле. Дощ — прозорий, але якийсь *неправильний*.

Я зупинився посеред тротуару, моргаючи, намагаючись струсити це як наслідок безсоння.

Не допомогло.

І тоді я побачив *дим*.

Синій, напівпрозорий, він піднімався від людей — від їхніх грудей, від голів, від рук — і розчинявся в повітрі. Кожен перехожий випромінював цей дивний пар, наче тепло, що виходить з тіла на морозі. Я подивився на свої долоні — і від них також тягнулися тонкі синюваті струмені.

Що за...?

Я спробував доторкнутися до диму, схопити його — але пальці пройшли наскрізь. Я не відчував нічого. Ніби його не існувало зовсім.

Або ніби *я* не повинен був його бачити.

Рушив далі — що ще залишалося робити? — і на перехресті побачив ще один колір. Єдиний, окрім синього, в цьому знебарвленому світі.

*Червоний*.

Хмара червоної димки висіла просто посеред дороги, на пішохідному переході. Вона клубочилася, пульсувала, наче щось живе. Світлофор мерехтів зеленим, пропонуючи мені рухатися далі.