Вогонь і попіл

Ранок 21 травня 1947 року. Маєток Буджардінні.

Перед боєм

У головній залі маютьку Леандро стояв біля великого вікна, дивлячись на туманний ранок. Повітря було холодним, наповненим напругою.

Італо підійшов і тихо запитав:

— Дон Леандро, ви готові?

— Готовий, — відповів він, голосом, який ледве ховав біль і сумніви. — Сьогодні ми або загинемо, або станемо легендою.

— А якщо ми програємо?

Леандро глянув на капо.

— Тоді я хочу, щоб кожен тут знав: я ніколи не відступлю.

Зустріч сім’ї

У вітальні зібралися жінки і діти. Марія обіймала дітей, дивлячись на чоловіка.

— Лео, будь обережний, — тихо сказала вона. — Ти не один.

— Я повернусь, — пообіцяв він. — Заради вас.

Його молодший син, семирічний Лука, взяв його за руку.

— Тато, я хочу, щоб ти переміг.

Леандро схилив голову і поцілував хлопчика в чоло.

— Я зроблю все, щоб так і було.

Остання інструкція

У кабінеті Італо і Дерек обговорювали план.

— Вони вдарять із півдня, — сказав Італо. — Ми закриємо усі виходи.
— Якщо Дерек не підведе, — додав Леандро, встаючи. — Ти знаєш, що робити.

— Я не підведу, — холодно відповів Дерек, але в очах були сумніви.

Перші удари

Раптом, за межами маєтку, пролунали постріли.

— Вони тут! — закричав один із охоронців.

Вибух. Двері розлетілися. Відразу почалася стрілянина. Піски пороху і крики наповнили повітря.

Діалог у пеклі

Леандро ховався за камінною колоною, кулі свистіли навколо.
Раптом він почув знайомий голос:

— Ти думав, що зможеш сховатися, Буджардінні? — злобно усміхнувся Сімон, виходячи з диму, пістолет націлений у Леандро.

— Ти вбив мого дядька, — холодно сказав Леандро. — І тепер настав мій час.

— Мій час — це кінець для тебе, — відповів Сімон, і вистрелив.

Куля пробила повітря — але Леандро встиг відкотитися.

Вони кинулися в бій лицем до лиця — удари, постріли, крики.

Фінальна сутичка

Леандро влучив Сімона у плече, той затанцював від болю, але не відступив.

— Ти думаєш, що переміг? — прошипів Сімон, видаючи останній патрон.

— Ні. Я просто закінчую це, — прошепотів Леандро.

З останніх сил він підняв зброю і вистрілив.

Сімон упав, обличчя спотворене від болю і злості, очі закрилися назавжди.

Після бою

Маєток палахкотів, попіл і дим нависали над усім.

Леандро, поранений і втомлений, повільно вийшов з розвалин.

Він дивився на чорне небо, а потім — вперед, у поле, що розстилалося за межами маєтку.

Ноги йшли самі, серце розбите, душа важка.

Він не міг сказати, куди йде. Лише знав: це кінець... і початок.

І саме тут, серед тиші і залишків вогню, розпочинається нова глава його життя.