Тріщина

Квітень 1947 року. Нью-Йорк.

Поліцейський відділок, 7-ма дільниця

Паперові гори, запах холодної кави і стомлені погляди. Але те, що висіло в повітрі, важило більше, ніж звіти — страх.
Страх, бо вже четвертий тиждень місто трусить тіньова війна, про яку всі говорять пошепки.

Саймон Віл, ветеран поліції, сидів за столом. Його краватка була розстебнута, а пальці нервово стукали по склу.

— Вони наступають, — пробурмотів він. — Цей виродок Буджардінні веде війну на виживання. Ти це бачиш?

Ендрю Дерек мовчав.
Він бачив. Але бачив більше: Саймон більше не виконує закон — він працює на Бʼянку.Як і ще двоє. І це починало його зсередини їсти.

— У нас наказ не втручатися, — сухо кинув Дерек.
— Це не наказ. Це реальність, — відповів Віл. — Якщо хочеш жити — мовчи.

Ніч. Гараж у Квінсі. Тайна зустріч із Саймоном.

Дощ. Металевий дах. Світло тьмяної лампи.

Саймон Бʼянка був спокійним. Його сірий костюм був бездоганним, але очі палали люттю.

— Леандро ще в грі, — сказав Саймон. — Він розумний, як дід. Але я знаю, що він у вразливій точці.

— У якій? — спитав Дерек.

— У нього буде угода. Завтра. Зустріч. Він сам, із трьома людьми. Маленький склад у районі Іст-Сайд. Ми накриємо їх. Без розмов. Без доказів.

— Це вбивство, — хрипко сказав Дерек.

— Це війна. Обери сторону, друже.

Наступна ніч. Той самий гараж.

Дерек стоїть, чекає. Він має передати план операції, але руки — тремтять. Він уже знає, що піде проти Саймона.

Раптом позаду — кроки. Саймон Віл.

— Що ти робиш тут? — питає Віл.

— Думаю, — каже Дерек.

— Думаєш? Про що? Як продати нас? Ти… ти з Буджардінні, так?

Він дістає револьвер. Але Дерек швидший.

Постріл. Один. В груди.

Віл падає. Повільно. Без криків. Тільки з подивом.

— Я не з ним… я просто… більше не з вами.

Поранення Леандро. Склад на Іст-Сайді.

Це мала бути проста угода — передача інформації за захист. Але Сімон усе прорахував.

Спочатку вибух — мікроначинений вантажівка. Потім — стрілянина з дахів.
Леандро встиг прикрити своїх — його капо Італо вижив, але сам отримав кулю в ребра.

Він впав за ящиками з борошном. Світ ішов обертом. Звук — ніби крізь воду.

І тоді — темрява.

Його витягли за годину. Лікарі сказали: «Хвилина затримки — і він би не вийшов.»

Лікарня. Коридори. Ніч.

Ендрю Дерек іде швидко, в чорному пальті, обличчя — подряпане, закривавлене. Він вимагає бачити Буджардінні. Охоронці сумніваються, але… Леандро наказав пускати.

Палата 304. Вікна зашторені. В апаратах тихе пікання. Леандро лежить на боці, блідий, але очі — як у хижака. Слабке тіло, але незламна воля.

— Дерек? — прошепотів він.
— Це я. Я… я зрадив його.

— Саймона?

— Так. Але він був з ним. Вони разом влаштували засідку. Усе — за твоїм життям. Я не міг… я не міг дозволити, щоб ще хтось помер через те, що ми мовчали.

Леандро мовчить. Дивиться прямо.

— Ти знаєш, що це означає? — питає він.

— Так. Тепер я — один з вас.

— Ні. Тепер ти — сам.

Дерек подає йому маленький конверт. План атаки на маєток. Все: маршрути, час, кодові слова.

— Через два тижні. Твоєму дню народження. Вони прийдуть. Він прийде особисто.

— І тоді ми його поховаємо, — каже Леандро. І повільно, болісно, сідає на ліжку.

— Тобі треба лежати, — шепоче Дерек.

— Мені треба жити. Щоб вони більше не вбивали моїх.

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА (закінчення)

«Тріщина»

Палата у лікарні. Пізня ніч.

Дерек сів біля ліжка, куди тільки-но підвели Леандро.

— Ти все ще думаєш, що це боротьба за справедливість? — прошепотів він.
— Це боротьба за виживання, — відповів Леандро, стискуючи кулак. — Виживання родини, честі. Якщо я впаду, все закінчиться.

— Вони прийдуть, — сказав Дерек і поклав на ліжко конверт. — План.
— Це дуже багато... — знеохотився Леандро. — Я зараз навіть стояти важко.
— Саме тому я тут. Ми зробимо це разом. Ти — мозок. Я — очі. І вуха.

Леандро кивнув і, вперше за довгий час, посміхнувся — трохи, з болем, але твердо.