Лев прокидається

Квітень 1947 року. Нью-Йорк.

На світанку, коли тіні ще довгі, а вулиці пахнуть вчорашнім дощем і дешево змитим кров’ю, почалась відповідь.
Не помста — ні.
Чітко вивірений сигнал.
Леандро Буджардінні вступив у гру не зі злістю, а з холодом у серці. Його хрестовий похід не мав нічого спільного з пристрастю — лише з розрахунком.

Перше падіння

Це була автозаправка на Фіфті-Форт-стріт.
Маленька станція, що вдень продавала бензин, а вночі — опіум з Чайна-тауна. Належала людям Бʼянки. І ось о 5:12 ранку вона згоріла. Не від випадку. Від трьох коктейлів Молотова і сигарети, кинутої без поспіху.

На стіні хтось залишив напис:

«Місто не любить вогню. Але пам’ятає, хто його запалює.»

Бʼянка сприйняв це як виклик. Він сидів у своєму кабінеті над борделем на Бронкс-авеню, слухав, як його люди розповідають про згорілу заправку, і мовчав. Потім — випив келих віскі, затягнувся сигарою і сказав:

— Передайте цьому пастуху з Сицилії, що мені не страшно. І що війни виграють не ті, хто б’є першим, а ті, хто б’є останнім.

В офісі Пітті. Тепер уже — Леандро.

Перед ним лежали схеми, карти, блокноти, телефони мовчали. Біля дверей стояв Італо. Вікно було прочинене — вітер з вулиці приносив запах кави й газу.

— Перша крапля, — сказав Леандро. — Але цього мало.
— Його хлопці вже шукають відповіді, — відповів Італо. — Якщо підемо далі — буде кров.

— Вона вже була. У барі.
— Лео… якщо ми підемо до кінця, назад дороги не буде.
— Я не прийшов сюди, щоб повертатися назад. Я прийшов, щоб довести, що ми не тіні. Ми — леви. І леви не просять дозволу рикнути.

Паралельно. Поліція.

У кабінеті капітана Гріма — задушлива атмосфера, перегар і занадто багато звітів.
Саймон Віл п’є другу каву, Ендрю Дерек мовчки читає свіжу газету.

— Що, знову спалили щось? — іронічно кидає Віл. — Може, краще віддати місто в оренду Пеклу і все?

— Це була заправка Бʼянки. І це не випадково.
— Ну звісно. Зараз усі війни — особисті.
— А якщо… — Дерек кидає погляд на Віла — …а якщо це не просто війна?

— Ти що, симпатизуєш Буджардінні?

— Я симпатизую порядку.
— А я — платні. І ти теж. Не забувай, кому ми служимо. Тут або ти мовчиш, або ти в землі.

Удари продовжуються

— Було знищено два склади зброї.
— Вбито одного із водіїв розвозу героїну.
— Спалено бар, в якому відмивались гроші Бʼянки.

І щоразу на стіні з’являвся напис:

«Тінь, яку ти кинув — повернулась.»

Сімон почав нервувати. Його люди тікали, дехто — зникав, дехто — мертвий. Але гірше за втрати було інше: страх.
Його імені більше не боялись. Його жаліли.

Особиста розмова. Леандро і молодший капо на ім’я Маріо.

— Дон Леандро, навіщо так повільно? Ми можемо вдарити в саме серце. Вбити його. І все.

— І що тоді? Новий Сімон стане на його місце? Ми не просто ріжемо голову змії. Ми випалюємо її гніздо.

— А ви не боїтесь, що він ударить у відповідь?

— Я чекаю на це. Я хочу, щоб він втратив контроль. Щоб прийшов особисто. Бо тільки тоді я його дістану. Не як символ. Як людину.

Леандро змінювався. Його руки стали твердіші, голос — холодніший. У ньому жила пам’ять про дядька, про Ніко, про Італію. Але він вже не був воїном. Він ставав тим, ким бути ніколи не хотів —
справжнім доном