Тіні, що тікають

Італія. Серпень 1944 року.

Небо над долиною затягувалося димом, а сонце, мов розчавлений апельсин, розмазувалось по гірському хребту. Маленьке село Сан-Лоренцо горіло. Вогонь поглинав дерев’яні дахи, дим душив виноградники, а кулі давно вже замовкли — не було більше по кому стріляти.

Сімон Бʼянка стояв біля розбитого дзвону і вдивлявся в те, що сам створив. Виглядав він не як солдат — швидше як чиновник у чорному мундирі без відзнак. Його сірі очі були порожні, мов вікна після вибуху. Біля нього стояли двоє: німець Ганс, мовчазний і кремезний, та молодий фашист Карло, що нервово витягував папіроси з коробки, не знаючи, як спитати про наступний наказ.

— Їм не вистачить часу, — сказав Ганс, дивлячись на дим. — Повстанці вже в сусідній долині. Якщо не вирушимо зараз…

— Вирушаймо, — перервав Сімон. — Але спершу камеру на сарай. Їм потрібно буде бачити, що чекає кожного, хто тягне червоний прапор.

— Ви справді хочете знімати це?.. — пробурмотів Карло.

Сімон повільно повернув голову:

— Ми не залишаємо після себе слідів. Ми залишаємо сигнали. Америка любить шоу, Карло. І ми їдемо саме туди.

Того ж дня. Інший фронт.

У лісі, за тридцять кілометрів, Леандро Буджардінні лежав на землі. У нього було прострілено ногу й плече, кров стигла у формі під ним, як чорне листя. Його загін знищили рано-вранці, він вижив лише тому, що прикрив собою молодого бійця на ім’я Ніко. Той не витримав — помер ще в полі. Леандро ж затискав рану й вдивлявся в небо — бліде, з білими прожилками хмар, схоже на мармур. Він не молився. Не кликав. Просто чекав.

Його знайшли через три години: партизанський патруль, що шукав уцілілих після нальоту. Один із солдатів нахилився, побачив медальйон з різьбленим хрестом і крикнув:

— Живий! Цей живий!

Його підняли, перев’язали, вантажили на ноші. А він — мовчав. Не тому, що не міг говорити, а тому, що не було чого сказати. Ще один бій, ще одна втрата, ще одна причина не довіряти майбутньому.

Через кілька тижнів. Польовий госпіталь у Флоренції.

— Ви більше не воюватимете, — сказав лікар, молодий американець із запиленою говіркою. — Куля зачепила сухожилля. Повністю не відновиться. Армія вже підписала документи на евакуацію.

— І куди мене? — хрипко спитав Леандро.

— До Америки. Ваш дядько Франческо Пітті підписав гарантію. Каже, там вам буде краще, ніж у цій зруйнованій країні.

Вересень 1945. Нью-Йорк. Порт.

Корабель пришвартувався тихо. Леандро вийшов у натовп із валізою в руках і шрамом на губі. В натовпі чекав чоловік у темному пальті, з тростиною, з обличчям, схожим на статую — точним, чітким, майже неприродним.

— Леандро, — сказав він. — Син мого брата. Ти прибув.

— Дядьку Франческо.

— Тут тебе не питають, з ким ти був на фронті. Тут питають — хто за тебе поручиться. А я поручаюсь. І я навчу тебе виживати серед вовків.

Він обійняв племінника, холодно, але щиро. І повів його до автомобіля.

Тим часом — Бʼянка.

Сімон втік із Європи через південь Франції. За фальшивим паспортом, зі зміною імені. Але своє справжнє ім’я він не віддав ніколи — не з честі, а з гордині. Бо вірив: одного дня це ім’я знову лунатиме вголос.

У грудні 1945 року він уже мав бар, пару підкуплених копів і дівчат у борделі на Іст-Сайді. Він вмів створювати мережі. Там, де Леандро шукав справедливість, Сімон шукав контроль.

У кафе на Бруклінських вулицях він сидів з Вілом і Дереком — двома офіцерами, які вже почали брати плату за мовчання.

— Ви працюєте на місто. Я — на себе. Але в нас одна мета, — сказав Сімон. — Щоб це місто мовчало.
— А Пітті? — спитав Дерек. — Він досі тримає піврайону.
— Старі вмирають не від часу. Вони вмирають від голоду. Я зроблю так, щоб його сім’ю більше не годували.

Грудень 1946. Особняк Пітті.

Леандро вже місяць, як працював у родині. Спершу — як помічник: розвіз грошей, передав сигнали, спілкувався з власниками бізнесу. Але його стриманість, чіткий розум і вміння слухати швидко зробили його більше, ніж просто "хлопчиком на побігеньках".

— Я бачу тебе, Лео, — сказав Франческо за вечерею. — Ти не такий, як ми. Ти думаєш глибше. Вбиваєш повільніше. Але коли б’єш — б’єш до крові.

— Я просто пам’ятаю війну. І тих, кого втратив, бо комусь здалося, що можна творити порядок вогнем.

— І тепер?

— Тепер я вчуся. Щоб одного дня той вогонь більше не знищував. А палив правильних людей.

У цей час, в іншому кутку міста, Сімон Бʼянка вже готував напад. Він знав, що сім’я Пітті має бар на Роуз-стріт. І знав, що в суботу вранці туди приїжджає сам Франческо — на капучино, з одним охоронцем. Він також знав, що поліція не втрутиться. Бо поліція вже мовчала.

Так починалася нова війна — не за Італію, не за ідею, не за справедливість.
Це була війна за тіні. І в ній кожен, хто довго стояв на світлі, мусив заплатити кров’ю.