3. На добраніч

З'явилася в потрібному місці. Незрима, хитка, безтілесна. Але вже готова набути остаточної, істинної форми. Скільки разів доводилося спостерігати події крізь призму жінки, що насторожено сидить нині на ліжку? І зуміти нарешті дистанціюватися від неї, побачити в ній лише безвольного, приреченого на заміну двійника.

За вікном одразу лунає виття сирени - низьке, довге, дратівливе. Значить і час той самий.

Утім, видіння завжди проносяться швидше, ніж триває реальність. Події немов підштовхують одна одну, поспішаючи вкластися у фазу швидкого сну.

- Не наближайся до вікна! - нервує чоловік. 

Звук його голосу звичним жахом відгукується в грудях, але з полегшенням згадує, що звертаються взагалі-то не до неї.

Навіть не думала. За мене не турбуйся.

Зате інша, сповнена цікавості, не зважає на застереження. Щосили мчить на карачках. Присівши біля вікна, розсовує пальцями жалюзі.

Тільки подивися на неї! Диявольськи налякана, але поки ще хоробриться. Навіть чоловіка хоче окриком поставити на місце. Дурне дівчисько, дивним чином впевнене, що біда обов'язково мине. На чому взагалі ґрунтується ця божевільна думка? Коли світ навколо кричить протилежне - рятуйся, поспішай!

Нічого, скоро трохи порозумнішає.

Напоумити б її просто зараз, наставити на шлях істинний. Але краще поводитися тихо. Бо раптом порушиш таким чином звичний алгоритм подій. Відпрацьований сюжет полетить під три чорти і знову починай заново.

Ось і доводиться терпляче чекати, ховаючись у куточку. На щастя, немає потреби постійно стежити за дійовими особами, прислухатися до розмов. Усю цю сцену і діалоги знає буквально покадрово. Залишається хіба що із затаєною зловтіхою глумитися над недалекими вчинками двійниці, які лише погіршують ситуацію.

Усе це твоя провина, дурепа. Не моя.

Чоловік раптом хапає дитину на руки, біжить у коридор. Жінка поспішає за ним. Пора.

Те, що потрібно, заховано в колисці. Тоді, повернувшись додому з вечірньої прогулянки, намагаючись швидше й зручніше уложити спляче малятко, автоматично підсунула ключі під матрац колиски, щоб не заважали. І зовсім про це забула. Саме час їх звідти забрати.

А батьків із дитиною, які раптом опинилися віч-на-віч із замкненими дверима, охоплює натуральна паніка.

- Не можу знайти, - мало не ридає жінка. - Їх ніде немає!

- Уважно скрізь подивися!

- Немає! - руки вже тремтять, а по щоках котяться непрохані сльози. - Ні в дверях, ні на гачку, ні на тумбі.

Ну звісно ні, шелепа. Тому що вони в мене.

- А твої де? - у голосі жінки звучить відчайдушна надія.

- Мої? Зараз, дійсно, де ж мої... Блін, у джинсах, напевно. А джинси...

У кімнаті, ясна річ. Де їм ще бути? Бовтаються на вішалці.

Жінка завмирає в коридорі, а чоловік, вилаявшись, поспішає назад у кімнату шукати свою пару ключів. Ні щоб дитину спочатку дружині залишити.

Поки вони метушаться, обережно, намагаючись залишитися непоміченою, просувається вздовж стіночки до вхідних дверей. Щосекунди побоюючись того, що її, поки крадеться, містичним чином зараз виявлять, накинуться удвох, відберуть зв'язку. І замість втечі вийде черговий кошмарний фарс.

Спалах, що відбився в дзеркалі за спиною, на мить освітлює вхідні двері багряним полум'ям. Удар настільки потужний, що земля йде з-під ніг.

Двійниця, звалившись на карачки, відкашлює вапно і ще нічого не розуміючи, повзе до порога кімнати, де затримався чоловік із донькою.

Утім, усе це вже чужі проблеми. Схопившись за дверну ручку, утримується на ногах. Обережно вставляє ключ у замкову щілину. Навіть не віриться, що все настільки просто. В останній момент напевно виникне щось непередбачуване. На кшталт чортика з табакерки.

Клац, - прислухається до звуку замка з увагою зловмисника, який вскриває сейф, - клац, клац!

Поштовх - двері слабо відчиняються назовні. Смужка світла проникає всередину, осяюючи темряву передпокою. Відбиваючись у дзеркалі, злегка розвіює густе марево.

Довгоочікувана свобода.

Покинувши квартиру, замикає замок. Приникає наостанок до дерматину, прислухається - що відбувається всередині? Задоволено киває головою: бийся пташка, співай до знемоги в сілках - ти замкнена навіки. Засовує ключі в кишеню халата, уявляючи ніби викидає.

А ось і блочне приміщення, в яке відчайдушно прагнуло потрапити сімейство. Натискає кнопку ліфта, все ще очікуючи раптового підступу. Але підйомник тихенько шарудить, і кабіна незабаром привітно відкривається.

Вийшовши з під'їзду, на мить завмирає. Світло у дворі незвично яскраве, машини, які проносяться повз, - занадто натуральні, а люди - мало того, що нереально рельєфні, так ще й розслаблені якісь, неквапливі. Чи то давно звикли до щоденних загроз, чи то змирилися, нехтуючи небезпекою.

Виникає нова перешкода - коротка драбинка біля під'їзду, яку потрібно подолати. А вона ще така слабка...

Здається, найменший порив вітру і її ніби Дороті понесе за тридев'ять земель. Де злий чарівник... чи чарівниця... уже забула хто з них, хто... мріє спустошити планету, занапастити людство... Вибирайся потім заново з країни Оз, загадки розгадуй.

Обережно перебираючи ногами, неквапливо спускається сходами. Йде вздовж вулиці без розбору, куди очі ведуть. Завмираючи від кожного різкого, несподіваного звуку.

Навколишній світ зовсім не простий. То цуцики гризуться між собою, то діти починають так кричати від радості, що відразу стає моторошно. Хтось раптово плаче і цей плач не зупинити, не вимкнути уявним клацанням пальцями.

Дійшовши до дитячого майданчика, де матусі вигулюють своїх недозрілих нащадків, сідає на лавочку. Одна з жіночок, побачивши «новинку» першою, поспішно підштовхує подружку в бік.

- Поглянь на це опудало.

- Що? О, Господи!

- От і я кажу.

- А! Так це, напевно, та сама?..

- Вона. Мабуть зовсім поїхала.

- Бідолашна. Все-таки шкода її. Пережити весь той жах. Ми якраз вискочили тоді у двір. Там вибухи, тут приліт, скло кругом сиплеться... І потім цей крик. Боже, як страшно вона волала! Уся округа, напевно, чула. Ну, я тобі вже розповідала.