1. Яскраві вогні

- Не наближайся до вікна!

Що з нею таке? Всупереч застереженню, продовжує шльопати навкарачки, ніби нічого особливого не відбувається. Нагадуючи пустотливу кішку, безтурботно рухається до мети.

Хоча вітальня в панельці скромних розмірів, повзе, здається, цілу вічність.

- Та не хвилюйся ти, - відгукується пошепки, підібравшись нарешті до підвіконня. - Я на одну секунду тільки.

Захоплена незбагненною для розуму цікавістю, розсовує пальцями лівої руки маленьку щілину в щільно закритих жалюзі, нетерпляче припадаючи до «вічка».

І буквально застигає на місці.

- Повернися швидше сюди! - прохання, підкріплене схвильованим голосом, переключає увагу на близьких, які перебувають у кімнаті. - Чого ти там залипла?

Повільно озирається, а величезні сірі очі зачаровано світяться в темряві, обводячи відсутнім поглядом обох: чоловіка, який забився в куток ліжка, і малятко, яке спочиває в колисці позаду нього.

Ну, що за мужчина їй дістався? Добре хоч дитину своїми психами не розбудив. Вічно напружений і переляканий якийсь. Правда, люблячий. А ще дуже добрий, цього не відняти.

Треба його якнайшвидше напоумити, поки зовсім не злетів з котушок. Суворо цикнути, вимовити парочку нічого особливо не значущих, зате впевнених фраз. Тоді, мимоволі підкоряючись її самовладанню, прийде до тями.

Вона навіть рота відкриває, щоб вимовити різку репліку, однак слова застрягають у горлі. Сподіваючись повернути дар мови, ніби ненароком прокашлюється. З жахом розуміє, що справа в іншому. Не голос пропав, а пам'ять раптово забрало!

Скільки не намагайся, не виходить збагнути імені чоловіка, та й доньки теж. Хоча ось вони, зовсім поруч. Зроби буквально кілька кроків і можна доторкнутися, обійняти...

Тіло охоплює слабкість. У вухах дзвенить, перед очима пропливають брижі. Улюблені втрачають обриси, перетворюючись на примарні образи, що ледь закарбувалися на задвірках свідомості. Навколишній світ розсипається, немов відбувається раптова розсинхронізація з місцевою дійсністю.

Подібний стан їй чимось знайомий. Налаштуєш, бувало, телескоп на яскраве сузір'я, але невдалим рухом зіб'єш в останній момент фокус. Доводиться заново шукати, направляти, регулювати. Через роздратування ніяк не виходить зосередитися. Починаєш втрачати самовладання, злитися.

Ситуації, звісно, непорівнянні.

Нині потрібно проявити надзвичайне зусилля волі, щоб миттєво приборкати вороже оточення: підпорядкувати розуму світ, що розлітається на шматочки, зібрати докупи антураж, який розвалився. Подумки відтворивши певний момент часу, зануритися туди всім єством, ніби в натуральну дійсність.

- Зараз... - долаючи секундний ступор, шепоче чоловікові. - Ось, сам подивися.

За допомогою пальців правої руки розширює просвіт між ламелями. Щоб йому здалеку стало видно те саме, що і їй.

Посеред вікна утворюється нерівний прямокутник, який нагадує фотокартку. Знімок, щоправда, виходить не застиглий, а живий, щомиті мінливий.

Зовні розгортається інтенсивний зорепад. Єдиний у своєму роді, подібний до якого трапляється раз-другий на століття. Регулярні Персеїди - дитячий лепет порівняно з цією вогняною зливою.

Утім, якщо придивитися, блискучі бризки радше нагадують грона салютів - надто безтурботно витають у повітрі. Та й відбувається явище на далекій відстані.

Завдяки безпечним асоціаціям, справжній стан справ сприймається не дуже адекватно. Просто гіпнотична сцена як у кіно, знята довгим планом.

Ось тільки іскри, на відміну від метеоритного дощу або феєрверку, не поспішають безшумно або із заспокійливим шипінням гаснути в ночі, а наполегливо наближаються до житлових масивів.

Напруга в кімнаті сягає межі: мальовничо і страшно до жаху. Посилюється відчуття, ніби споглядаєш кінець світу.

Назустріч спадаючим блискіткам раптом квапливо підносяться яскраві цяточки, залишаючи позаду себе білясті сліди-павутинки. Одні летять напряму, інші рухаються рваними, зигзагоподібними траєкторіями.

- Нарешті!

Так одразу й не зрозумієш - це чоловік вигукнув чи пролунав вголос її власний уявний оклик.

Вогники зверху і знизу перетинаються курсами, безладно стикаються. Тут і там посеред небосхилу виникають спорадичні спалахи.

- Слава Богу, збивають!                                              

Хоча його екзальтований порив дещо дратує, вона відчуває величезне полегшення. Рятівні блискавки розгораються дуже вчасно. Напевно все знову обійдеться.

- Що там Сонечка? - запитує, потихеньку переводячи подих.

- Та, їй хоч би хни. Спить як уби...

Він поспішно прикушує язик - фраза в нинішній ситуації звучить лякаюче.

- Ти споглядай за нею.

- Я за всіма не встигаю наглядати! Повернися вже до нас, скільки можна стирчати біля вікна?

Відповісти не встигає - пронизливий свист розпорює вуличне повітря. Здалеку долинає приглушений гуркіт. Кімната злегка здригається.

А ось і приліт.

- Занадто багато цілей, не справляються!

- Схоже, бахнуло десь у центрі.

Мимоволі відповзає від вікна до узніжжя ліжка.

За першою детонацією слідує друга, третя...

- Це занадто, - чоловік явно провалюється в стан паніки, - раніше такого не було!

І хоча вона теж відчуває посилену нервозність, але намагається до останнього зберігати контроль, не дозволяючи взяти гору емоціям.

- Було, звісно. Згадай, тільки в травні сімнадцять обстрілів. Ми трохи розслабилися. Дали нам виродки пару місяців перепочинку і ось, немов уперше. До хорошого звикаєш швидко.

- Чому ми одразу не спустилися в сховище? Ще коли тривогу оголосили!

Думка давно витала в повітрі. Просто Сергій до останнього стримувався, намагаючись не проявити пересічну зловтіху.

- Так, ти маєш рацію.

Що тут ще скажеш? Понадіялася на авось. Знати б заздалегідь, наскільки масштабним виявиться обстріл.

Чоловік подивився на неї зі щирим здивуванням - вряди-годи визнала його правоту.