Дилема

ЧАСТИНА 2. АНДРІЙ. Глава 2. Перший тиждень спільного життя

1

У темних порожніх коридорах школи було прохолодно. Будівля була невеликою, але доволі просторою. Працівники у касках та робочих комбінезонах, що займалися зовнішнім ремонтом, постійно щось викрикували, щоразу передаючи один одному інструменти.

– Вибачайте, Уляно Вадимівно, за цей безлад, як бачите, готуємо школу до першого вересня, – мовила Надія Ігнатівна, директорка школи, жіночка років п’ятдесяти, зі старомодною зачіскою та кумедними окулярами, що робили її очі неймовірно великими. Вона відчинила двері свого кабінету і жестом запросила Улю увійти.

– Спонсори виділили кошти. Часу залишилося небагато… Ви сідайте, сідайте… Так от, часу небагато, – повторила вона, – а встигнути до початку навчального року потрібно.

– Я розумію, Надіє Ігнатівно, – ствердно закивала Уля.

– Тож якщо Ви не проти почати вже із завтрашнього дня, я була б дуже вдячна. Ой, я ж зовсім забула! Медична книжка! Вам необхідно пройти медогляд, список лікарів вам дасть моя секретарка.

– Добре. А що саме входитиме у мої безпосередні обов’язки? Галина Іванівна сказала, що у Вас немає шкільного психолога…

– Це дійсно так. Але можна я буду з Вами відвертою, Уляно Вадимівно?

– Звичайно, – дівчина приготувалася з уважністю слухати про свої майбутні обов’язки.

– Діток ми у цьому році набрали мало, тому посада психолога у нас не є актуальною наразі. Але у школі не вистачає людей. Вчителів мало. Наш завгосп виконує обов’язки сторожа. А прибиральниця допомагає на кухні. Рук катастрофічно не вистачає. Тому, якщо Ви не проти, у мене до Вас є кілька інших пропозицій щодо роботи. Я зрозумію, якщо Ви відмовитесь. Зарплата у нас усіх невелика. Але це робота...

– Я роботи не боюся, Надіє Ігнатівно. Скажіть, що потрібно робити і я залюбки Вам допоможу, чим зможу.

– Так от, замість психолога, нам зараз потрібен педагог-організатор. Ну, знаєте, організовувати свята, урочисті шкільні заходи… Ми Вам і кабінет дамо окремий. А ще під час обіду потрібно буде допомагати в їдальні, слідкувати за порядком. Що ж іще?.. – директорка на хвилинку задумалася, ніби перебираючи щось у пам’яті. – Згадала! Галина Іванівна казала, що Ви займалися танцями?

– Так, я танцюю з самого дитинства.

– Чудово. Адже у цьому році хочемо відкрити декілька гуртків, один з них – танцювальний. Як ви дивитеся на те, щоб його очолити?

– Без проблем. Діток я люблю. Танцювати також. Тож можете на мене покластися! – дівчина зраділа, що буде знову танцювати, хоч і не на великій сцені.

– Дякую, Уляночко Вадимівно! Ви навіть не уявляєте, як нам допоможете, – жінка із вдячністю поглянула на свою майбутню молоду колегу.

– Та немає за що! – Уля була зворушена такою душевністю директорки. – А поки учнів немає, чим я можу допомогти?

– Ой, добре що нагадали. Усі наші працівники, включаючи учителів, беруть участь у ремонті школи. Ви почнете з облаштування власного кабінету. Я Вам на допомогу пришлю нашого вчителя фізкультури, Павла Тимофійовича. Він підкаже, де взяти потрібні матеріали й допоможе з переклеюванням шпалер.

– А що, і шпалери будемо переклеювати? – здивовано запитала Уля.

– Ну звичайно ж, старим уже років двадцять… – Надворі почулися голосні розмови про обідню перерву. – Ну добре! Щось ми з Вами засиділися. Що ще?.. Пізніше я Вас представлю нашому невеличкому дружньому колективу. А поки що йдіть до моєї секретарки, вона Вас проінструктує на рахунок необхідних документів та медогляду і побачимося завтра о дев’ятій. Не запізнюйтесь. Ми цінуємо пунктуальність. У Вас який транспорт?

– Я приїхала сюди на велосипеді.

– Чудово, тут майже усі на велосипедах їздять. Хороший транспорт для наших доріг. Та й для здоров’я корисний.

– Так і є…

– Ну що ж, тоді до завтра, Уляно Вадимівно. І ласкаво просимо у нашу шкільну родину! – директорка потиснула руку дівчині та лагідно посміхнулася.

Уляна подякувала за розмову і можливість працювати та вийшла з кабінету. Завтра починалося її нове шкільне життя.

 

2

Улянин кабінет скоріше нагадував невеличку комірку. Єдине вікно з дерев’яною рамою виходило на шкільне подвір’я. Шпалери, які колись були рожевими, пожовтіли з роками. Дерев’яний, вкритий товстим шаром лаку, письмовий стіл, розхитаний стілець та невеличка книжкова шафа, забита старими плакатами та стіннівками – весь скарб цього «імпровізованого офісу».

Та і сама школа не могла похвалитися габаритами. Це була невеличка двоповерхова будівля, на нижньому поверсі якої знаходилася їдальня і спортзал, а на другому – класні кімнати, кабінет директора, учительська, медпункт і кабінет, який тепер належав Улі.

Роботи у дівчини до початку навчального року було багато. Досвіду ремонтних робіт теж у біографії не зазначалося. Тому на допомогу новій колезі прислали «надійну», за словами директорки, людину, вчителя фізкультури Павла Тимофійовича. Це був молодий хлопець, симпатичний, темноокий, років двадцяти п’яти, високий, зі спортивною статурою, доброю усмішкою та грайливими вогниками в очах.

– Чув, Вам потрібна моя допомога? – перше, що почула Уляна від нового знайомого. – До Вас можна?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше