Дилема

ЧАСТИНА 1. ДМИТРО. Глава 4. Перший рік спільного життя

1

У готельному номері було тихо. Світло Уля вирішила не вмикати. Вистачало і вуличних ліхтарів, які освітлювали більшу частину кімнати. Здалеку долинав гул машин, сирена швидкої. У сусідньому номері голосно працював телевізор.

Виснажливий день. Конференція, зустрічі з діловими партнерами. Англійська мова, яка стала невіддільною частиною життя. Навіть у снах почала розмовляти нею.

Вже третій місяць Уляна працює особистим асистентом Олександра Петровича. За цей час вона встигла побувати у Відні, Кракові та Марселі. Проте самих міст вона майже не бачила. Шеф завантажив роботою. Бронювання готелів та авіаквитків, оренда авто, документація, нескінченні зустрічі з діловими партнерами як перекладач, мовні курси з французької та німецької під час нечастого перебування вдома – так тепер виглядало Уліне життя. І це лише декілька пунктів у щільному робочому графіку дівчини.

Дмитро теж повністю зосередився на обов’язках, що передбачала посада заступника керівника. Під час закордонних поїздок шефа уся відповідальність за роботу офісу лягала на його плечі. Тому хлопець був зайнятий увесь час і приділяв мало уваги своїй коханій.

Часу на підготовку їхнього весілля теж майже не було. Тому цей почесний обов’язок ліг на плечі Уляниної мами. Вона підійшла до цієї справи дуже серйозно, і тому щодня телефонувала донці зі звітом про те, що було зроблено. От і зараз спокій готельного номера був порушений вібрацією мобільного телефону.

– Алло, Уляночко! Ти там не зайнята?

– Ні, мамо, я вже в готелі. Відпочиваю.

– Я тебе хоч не розбудила??

– Лише восьма вечора.

– Вибач, забула про різницю у часі.

– А ти чому так пізно телефонуєш? Щось сталося?

– Та ні, доню. Просто хотіла тебе почути. Ми так рідко бачимося. Скучила.

– Я теж мамо. Але ж ми з тобою щодня спілкуємось.

– Так і є… Так от, чому телефоную. Розмовляла сьогодні із власницею салону весільних суконь. Кажуть, що наше замовлення вже прийшло. Коли будеш в Україні, потрібно підійти до них на примірку. Можливо доведеться вшивати чи укорочувати. Ти коли приїжджаєш?

–  Квитки у нас на десяте, думаю, що візьму декілька днів відпустки, щоб приїхати до вас і допомогти тобі з усім.

– Було б чудово, Улічко! Мені хоч і не тяжко, але…

Уляна не дослухала останньої репліки мами, адже у двері легенько постукали.

– Мамо, зачекай, хтось прийшов. Я тобі завтра перетелефоную.

– А хто ж це так пізно може бути? Доню, ти там обережно!

– Не переживай. Це безпечний готель у спокійному районі. Крім того, сторонніх сюди не пускають. Це, мабуть, обслуга в номерах.

– Ану запитай, хто там, а я почекаю.

– Хто там? – гукнула Уля, повернувшись обличчям до зачинених дверей.

– Улічко, це Олександр Петрович. Відчиняй.

– Мамо, це мій шеф, – мовила у слухавку дівчина. Мабуть, щось по роботі. Мушу йти.

– Ну тоді добре, доню. Завтра ще поговоримо!

– Добраніч, мамо.

– І тобі добраніч!

Уля завершила дзвінок і пішла відчиняти.

 

2

– Доброго вечора, Олександре Петровичу! Чим завдячую Вашому візиту?

– Доброго, доброго, Улічко. Можна увійти? Є справа!

– Заходьте, звичайно. Я думала, що роботу на сьогодні завершено. Хотіла лягти трохи раніше, відпочити перед завтрашньою зустріччю з французькими партнерами.

– Я не надовго, обіцяю. Ось, приніс вина.

– Є привід святкувати?

– Я сидів у номері й згадав, що ми так і не відсвяткували твоє вливання в нашу компанію.

– І Ви вирішили, що сьогодні це буде доречно?

– А чому б і ні! Я купив додому колекційне вино, але ж можу і ще купити. А цю пляшечку ми сьогодні відкоркуємо.

– Якось все це занадто… Як вважаєте, Олександру Петровичу?

– Та ну тебе, Улічко! Відтепер я хочу, щоб ти сприймала мене як друга. Ми ж стільки часу проводимо разом. А я про тебе майже нічого не знаю. Потрібно це виправити!

– Може іншим разом? – намагалася якнайтактовніше виставити шефа за двері Уляна.

– Іншого разу може і не бути. Жартую, жартую.

– У двері постукали. Дівчина полегшено зітхнула. Ось і вихід.

– Хто там?

– Вечеря у номер, пані!

– Ой, забув тобі сказати, – посміхаючись, промовив Олександр Петрович, – я замовив нам їжу. Не пити ж вино на голодний шлунок.

Уля неквапливо відчинила двері, все ще обмірковуючи ввічливі підстави, щоб спровадити надокучливого гостя. Але, на жаль, нічого путнього в голову не лізло.

– Не хвилюйся, – ніби прочитав її думки чоловік, – я не надовго. Ти й не помітиш, як пролетить цей вечір.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше