ЧАСТИНА 1. ДМИТРО. Глава 2. Перший тиждень спільного життя

Вже тиждень Уляна працює. Вона – соціальний працівник. Її підопічні – люди похилого віку. Це старенькі, в яких немає рідних і близьких, які могли б піклуватися про них. Тому Уля – їхня єдина втіха. Робота виснажлива, як морально, так і фізично, але дівчина заспокоює себе тим, що робить добру справу.

А як же Дмитро? З ним все неоднозначно.

У той вечір, коли дівчина прийшла додому після співбесіди, хлопець вечеряв з колегами. І ці посиденьки затягнулись до опівночі. Уляна, прочитавши записку, пішла готувати собі вечерю. Проте, коли страва вже була на столі, відчула, що не голодна. Увесь негатив цього дня остаточно позбавив її апетиту. Тоді вона заварила ароматного зеленого чаю з жасмином і сіла перед телевізором, щоб якось убити час до повернення коханого. Та дівчина не бачила того, що відбувалося на екрані. Вона щохвилини поглядала на телефон – можливо Дмитро згадає про неї й напише повідомлення. Проте екран її мобільного увесь вечір залишався темним.

О пів на одинадцяту ночі вона набрала його номер та у відповідь знову почула монотонне: «Зараз відсутній зв’язок із Вашим абонентом». Уля була настільки зморена пошуками роботи й пережитим за день, що вже не мала більше сил ні нащо. Тому вирішила йти спати. Тим більше, що завтра її перший робочий день. «Потрібно гарно відпочити і все буде добре!» – подумки сподівалася дівчина. Тому телевізор було вимкнуто, а шовкова нічна сорочка приємно охолодила втомлене тіло. Голова важко опустилася на подушку, а повіки зімкнулися. Уляна заснула майже одразу. Та ненадовго.

Спочатку дівчина почула скрип вхідних дверей. Потім у коридорі увімкнулося світло.

– Уля, ти не спиш? – почувся звідти голос Дмитра. Через хвилину він був у кімнаті.

– Вже ні, – позіхаючи, промовила дівчина і її рука інстинктивно потягнулася до мобільного. – Майже перша ночі! Хіба ресторани працюють так пізно?

– Розумієш, тут така справа, – почав виправдовуватися хлопець, – у колеги був День народження. Ми повечеряли, а потім пішли у нічний клуб. Я і так першим звідти пішов, – в його голосі почулися нотки роздратування.

– Ми ж планували романтичну вечерю, – коректно нагадала Уляна.

– То влаштуємо іншим разом. Хіба це проблема?

– Я думала, що для тебе наші стосунки такі ж важливі, як і для мене.

– Так і є, сонечко! – обличчя Дмитра пом’якшало і він усміхнувся. – Просто мені потрібно налагоджувати зв’язки із колегами на роботі. Коли директор фірми вирішуватиме, кого брати на посаду заступника, мене чи Славка з іншого відділу, хочеться заручитися підтримкою колективу.

– Я все розумію, – зітхнула Уля. Їй, однак, хотілося бути на першому місці в житті коханого.

– Тоді я в душ і лягаємо спати. Завтра новий день.

– Сьогодні новий день, вже сьогодні – тихо промовила Уляна, щоб не викликати нового конфлікту, і відвернулася до стіни.

2

Четвер… Вже третій день Уля бігає з різними дорученнями від своїх підопічних. Перша година дня. Вже стільки всього зроблено. А попереду ще безліч справ. Костянтину Івановичу потрібно купити ліки проти ревматизму. Світлана Ігнатівна попрохала м’яких грушок і додала до цього прохання ще цілий перелік продуктів, які помістилися у два пластикові пакети – їх і несла дівчина. Рук вона вже не відчувала і вирішила перепочити. Уля сіла на автобусну зупинку і перевела подих. У кишені завібрував мобільний. На екрані з’явилося усміхнене обличчя Дмитра і напис «Коханий».

– Я сьогодні знову затримаюся, кицю. Роботи непочатий край.

– Це вже вдруге за цей тиждень, – з докором у голосі зауважила Уляна.

– Ну вибач, що не приділяю тобі належної уваги. Обіцяю виправитись. До речі, тебе запрошено на наш корпоратив у цю п’ятницю. Тобто вже завтра. У шефа народилася донька. Святкуємо!

– Мені обов’язково туди йти?

– Я думав, ти зрадієш. Сама ж дорікаєш, що у тебе тут друзів немає. А так була б можливість із новими людьми познайомитися і себе показати.

– У мене й одягнути нема чого, – все ще намагалась пручатися дівчина.

– Сьогодні після роботи бери мою кредитку і купи собі щось новеньке і гарненьке.

– Серйозно? – настрій Уляни швидко покращувався.

– Я не жартую, сонечко. Хочу, щоб моя дівчинка усіх затьмарила.

– Дякую, коханий. Мені вже час. Поговоримо пізніше.

Сховавши мобільний у кишеню, дівчина радісно схопила пакети з продуктами і окрилена побігла до своєї підопічної. День обіцяв бути приємним!

3

У маленькій чепурній кімнаті грала стара платівка. Світлана Ігнатівна, старенька тендітна жіночка із приємною посмішкою і сумними очима, сиділа у кріслі напроти вікна і стукала пальцями у такт мелодії.

– Уляночко, якщо тобі не важко, зроби мені чаю.

– Добре, пані Світлано. Вам з цукром?

– Без. Я завжди пила чай без цукру. Моя мама хотіла, щоб я стала відомою балериною. Тому моє дитинство пройшло без солодощів. Та й роки тоді були важкі, післявоєнні.