Розділ 137

Даша

Пізніше того ж дня приїхали Міра з Ярославом. Вони залишались недовго, зате привезли великий плакат, на якому вся футбольна команда і навіть суворий Георгій Юрійович залишили для Дениса побажання швидше одужувати.

Ніхто не знав, крім нашої компанії, про причини поранення.

Стороннім і пресі батьки Дениса розповідали, що Дмитру Костянтиновичу погрожували сином, щоб змусити продати бізнес. Це добре вплинуло на імідж сім’ї й дозволило оголосити, що Денис не буде брати участь у справах батька. Він залишиться на правах головного акціонера у майбутньому, а сам зосередиться на футбольній кар’єрі.

Георгій Юрійович, виявляється, ще до футбольного турніру знайшов для нього місце в одній з провідних команд міста. Тренер цієї команди таємно був присутній на всіх трьох матчах і сам впевнився, що він заслуговує на увагу.

Тож наступного року, після закінчення навчання, життя Дениса круто зміниться. А я збиралась бути поруч і підтримувати його на кожному кроці.

***

За тиждень Дениса нарешті виписали додому. Він ледве дочекався цього дня — в лікарні йому було жахливо нудно, особливо, коли я була змушена повернутися додому. З понеділка починалась сесія, і я не могла її пропустити.

Денисові ж, зважаючи на поранення і загальну любов викладачів, всі заліки й екзамени поставили автоматом на основі успішності за семестр. Мені таких поблажок ніхто не робив, тому всю ніч перед першим екзаменом я просиділа над конспектами.

Наступного дня, дивом здавши екзамен на відмінно, я вийшла на засніжене подвір’я і почувалась переможницею, не менше.

— Добре, що завтра у нас лише залік, — позіхаючи, пробурмотіла я, виходячи з дверей. — Зараз приїду додому і просплю аж до ранку.

— Не думаю, що у тебе вийде, — хмикнула Міра, крокуючи поруч.

Зустрівши мій здивований погляд, вона всміхнулась і кивнула вперед. Прослідкувавши за її поглядом, я закотила очі й теж посміхнулася.

Денис стояв внизу сходів, оточений юрбою студентів. Новина про те, що в нього стріляли, швидко розлетілася серед студентів, тож тепер його закидали мільйоном питань. Він відповідав, старанно оминаючи гострі кути, але помітивши мене, одразу перервався і рушив вперед.

Я зустріла його на підніжжі сходинок. Міра помахала нам на прощання й рушла далі — з-за рогу будівлі саме вийшов Ярослав.

— Чому ти тут, а не вдома?

— Мені набридло лежати, — знизав плечима він, проте очі блиснули лукавством. — От якби про мене хтось попіклувався...

Денис відмовився жити з батьками, хоч як вони його вмовляли. Я тимчасово переїхала до нього, щоб обробляти його рану й забезпечувати домашньою їжею, тож тепер ми часто проводили вечори вчотирьох — він, я, Макс і Ксюша.

Після останніх подій наші з сестрою стосунки значно поліпшилися. Ми обидві подорослішали і зрозуміли, що більшість проблем можна вирішити, просто поговоривши відверто.

Але найбільших змін у нашій сім’ї зазнала мама. Те, що сталося зі мною і Денисом, сильно вплинуло на неї. За кілька днів я дізналась, що вона зустрілася з Арсеном знову. Я не знала, про що вони говорили, але вчора він запросив її в ресторан.

Було незвично бачити свою завжди сумну і втомлену маму такою щасливою. Як і Арсена.

Він прийшов до нас додому, вибачився і сказав, що збирався залагодити все сам. Він хотів поступово зменшувати мою присутність у його групі, щоб врешті-решт я вийшла з мафії плавно і непомітно.

Арсен не знав, що Анжела розповіла про все Кирилу. Я не хотіла знову згадувати всі події, пов’язані з пораненням Дениса, і він пообіцяв більше про це не говорити.

З Вовчиком я теж попрощалася. Хоч він і став мені другом, але віднині наші дороги розходились. Тим не менш, він пообіцяв допомогти, якщо мені щось знадобиться.

Повернувшись з побачення і сяючи посмішкою, мама зізналася, що вже давно закохалась в Арсена, як і він у неї. Проте не дозволяла собі приймати його допомогу і знаки уваги — вважала, що таким чином зраджує пам’ять нашого тата. Вона уникала Арсена багато років, страждаючи від того, що її серце розривалося навпіл.

І він теж страждав.

Я розповіла їй про картину Аїда і Персефони в його кабінеті і те, з якою тугою він завжди на неї споглядав. Арсен вважав себе недостойним моєї мами, тому не робив рішучих кроків. Він навіть не здогадувався, що вона теж давно полюбила його за всю ту турботу і доброту, якою він огортав нашу сім’ю, попри її супротив.

Чи раділа я від того, що моя мама закохалася в кримінального лідера вдруге?

Ні.

Але я знала Арсена достатньо, щоб розуміти, що він буде оберігати її не менше, ніж Денис — мене. До того ж, специфіка і таємність його роботи майже не наражали маму на небезпеку.

Зрештою, я дозволила їй бути дорослою, а собі — її донькою. Так, як і мало бути завжди.