Розділ 135

Даша

До тями я прийшла, лежачи на дивані. Наді мною схилилась молода медсестра. Помітивши, що я прокинулась, вона всміхнулась і допомогла мені сісти. Потім відійшла, заспокійливо проказавши:

— Я ж казала, нічого страшного. Дівчинка просто перенервувала. Все гаразд.

Роззирнувшись, я зрозуміла, що опинилась на дивані. Хтось переніс мене в віп-палату. На ліжку, напханому різними кнопками, лежав Денис. З одного боку від нього стояла крапельниця, а з іншого — батьки. Вони дивились на мене зі співчуттям, але швидко відвернулись, зустрівши мій погляд.

Підвівшись на ноги, я кілька секунд постояла, борючись з ослаблими колінами і мерехтінням в очах. Відчувши, що вже не впаду, я повільно й з острахом підійшла до Дениса. Він лежав на животі. Його плече і частину широкої спини оперізували бинти. Під ними виступала товста пов’язка. Бліде обличчя було повернуте набік, а очі досі лишалися заплющеними.

— Як він? — прошепотіла я, Медсестра вже приєднала крапельницю до катетера, що стирчав з тильного боку долоні Дениса.

— Все гаразд, — трохи нетерпляче відповіла вона. — Пощастило, що він не втратив багато крові. Це ти затискала рану, поки не приїхала швидка?

Я машинально кивнула, натягуючи рукави светра з уже засохлою кров’ю.

— Молодець. Ти врятувала йому життя.

Поплескавши мене по плечу, медсестра вийшла за двері. Я ж лишилась наодинці з батьками Дениса, який мав прокинутися з хвилини на хвилину. Щойно я підняла голову, вони перезирнулися.

— Нам треба зробити кілька дзвінків, — сказав Дмитро Костянтинович. — Лікарня, мабуть, вже подзвонила в поліцію через кулю. Я маю викликати адвоката.

Коли я кивнула, він обійняв дружину за плечі й вивів з палати, пообіцявши скоро повернутися. Я провела їх здивованим поглядом і, щойно за ними зачинились двері, зітхнула.

Навіть поранений і після операції, Денис здавався сильним. Його міцна перебинтована спина, що визирала з-під ковдри, викликала лише відчуття захищеності. Та чи мала я на це право після того, що з ним сталося?

Ступивши крок до виходу, я зупинилась. Повернулась. Не втримавшись, дозволила собі востаннє провести пальцями по його волоссю. Під нігтями залишилася кров і, помітивши її, я рвучко відсмикнула руку.

— Ти мав рацію. Зі мною ти згориш.

Щойно тихі слова зірвалися з губ, моє зап’ястя обхопила сильна долоня. Я здригнулась, зустрівши затуманений, але рішучий погляд Дениса.

— Невже ти досі не зрозуміла? — хрипло озвався він, стискаючи мою руку так, ніби боявся, що я втечу. — Спали мене. Мені все одно, аби лиш ти була поруч.

На очі знову навернулися сльози. Впавши на коліна біля його ліжка, я відчула, як вони покотились по щоках. Обережно погладивши Дениса по сплутаному волоссю, я видавила:

— Через мене ти мало не помер.

— І я зроблю це знову, щоб ти жила, — відповів він, послаблюючи хватку. Погладивши мене по зап’ястю, додав: — Я мав на увазі те, що сказав там. Я завжди рятуватиму тебе, дикунко.

— Було б набагато простіше, якби ти не любив мене, — схлипнула я, глянувши на його бинти.

— Як я можу не любити тебе? — всміхнувся Денис. — Ти — єдине, що надає моєму життю сенс. До тебе я був просто хлопцем, який не знав нічого про справжнє життя. Я жив у бульбашці — гарній, але порожній. Ти наповнила її почуттями, наповнила мене. Я більше не почуваюся порожнім. Завдяки тобі.

Від його слів моє серце стислося. Він досі не знав про футбол. Але відповісти я нічого не встигла — за спиною роздався різкий видих.

Рвучко озирнувшись, я помітила батьків Дениса. Ольга стояла, спираючись на збентеженого Дмитра Костянтиновича позаду неї. Долоню вона притисла до грудей, а по її прекрасному обличчю струменіли сльози.

Схоже, вони чули кожне наше слово.