Розділ 134

Даша

Операція тривала надто довго.

Я не рахувала час, поки лікарі боролися за життя Дениса. У мене не було на це сил. Я могла лише вірити, що все буде добре. Інших думок я собі не дозволяла.

Хотіла я того чи ні, але мені довелось знайти телефон матері Дениса через Лізу. Його батьки приїхали до лікарні вже за півгодини. Вийшовши з ліфта, обоє поспішили до подвійних дверей операційної.

— Де він? Що з ним?

Ольга налетіла на мене, мало не зваливши на підлогу. Я мало не впала, і їй довелося притримати мене за плечі.

— Куля влучила в праве плече. Його оперують.

Дмитро Костянтинович лише недовірливо витріщився на мене, ніби я заговорила іншою мовою.

— Хто в нього стріляв? Що взагалі сталося? — схлипнула Ольга.

Заправивши волосся за вухо, я лише зараз зрозуміла, що досі в крові Дениса. Вона вкривала мою долоню, запеклася під нігтями, нею був просякнутий рукав куртки. Опустивши руку, я ковтнула.

Що я маю сказати? Якщо я розкажу про мафію, нас Денисом точно вб’ють. Я не могла так ризикувати.

— Я не знаю. Ми просто гуляли, коли почалася стрілянина.

Блакитні очі Ольги розширилися. Вона озирнулася на чоловіка, що стояв за її спиною і хмурився. Між ними стався німий діалог. Я не знала, про що вони думали, але, схоже, це не сильно їх здивувало.

— Денису вже погрожували раніше? — здогадалась я.

Перевівши на мене погляд, Ольга понуро кивнула.

— Тоді навіщо ви продовжуєте наполягати, щоб займався бізнесом? — розсердилась я. — Ви хочете, щоб його врешті-решт убили?

— Тебе це не стосується, — різко озвався Дмитро Костянтинович.

— Стосується! Невже ви не бачите, до чого лежить душа Дениса? Невже не бачите, що душите його, коли змушуєте відмовитись від улюбленої справи?

Так, я не забула той біль, яким палали його очі, коли він увірвався до мене додому всього кілька годин тому.

Я була така зла на них. Зла на себе, на Кирила, на Анжелу. Навіть якщо це буде останнє, що я зроблю, я хотіла, щоб батьки нарешті залишили його у спокої.

Дмитро Костянтинович зробив крок до мене, гнівно стискаючи щелепу.

— Кому я тоді передам весь бізнес?

— Стій.

Не відводячи від мене погляд, Ольга поклала долоню на груди чоловіка. Кілька секунд вона задумливо розглядала мене, а потім зітхнула.

— Вона має рацію. Денис зненавидить нас, якщо ми продовжимо наполягати.

Дмитро Костянтинович вражено повернувся до неї. Підхопивши його під лікоть, вона відвела його подалі. Спостерігаючи за їхньою напруженою розмовою, я підійшла до стільців попід стіною і впала на один з них. Зітхнувши, відкинула голову до стіни і повернулась до зачинених дверей, за якими лікарі боролися за життя Дениса.

Як не дивно, але Ольга розтанула достатньо, щоб, повернувшись, сісти на стілець поруч зі мною. Вона більше нічого не сказала, і я теж. Наступна година згадувалась уривками. Дмитро Костянтинович, відійшовши, щоб зробити кілька дзвінків, приніс нам обом каву.

Трохи заспокоївшись і скориставшись тим, що хтось лишився чекати на лікарів, я знайшла вбиральню. На моїх руках досі була кров Дениса. Спостерігаючи, як вона стікала в умивальник, розчиняючись у воді, мене пробило тремтіння, а з очей знову полилися сльози.

Там же, зіщулену й ридаючу, за кілька хвилин мене знайшла Ольга. Вона й сама плакала, поки вмивала моє обличчя. Її руки були такими лагідними й турботливими, що я мало не зламалася вдруге.

— Ти дійсно любиш Дениса? — тихо спитала вона, витираючи мене паперовим рушником.

Я лише кивнула у відповідь. Зітхнувши, Ольга викинула вологий папір у смітник, обійняла мене за плечі й вивела з вбиральні.

Вийшовши з-за рогу, ми на мить сторопіли, а потім кинулися вперед. Дениса, непритомного і блідого, саме вивозили з операційної, а Дмитро Костянтинович розмовляв із хірургом поруч.

Щойно ми прибігли, лікар повернувся до нас і заспокійливо всміхнувся:

— Не хвилюйтеся, буде жити ваш спортсмен. Він — міцний хлопець.

Лише зачувши ці слова, я змогла відпустити страх, що кліщами стискав серце. В очах раптом потемніло, і мене накрила хвиля забуття.