Розділ 133

Даша

Все, що я чула, — це гул у вухах.

Гучний звук — набагато гучніший, ніж я очікувала — вибухнув у порожньому приміщенні. В одну мить я стояла перед дулом пістолета, а в іншу вже лежала на підлозі. Голова пульсувала від удару об бетонну підлогу, але це було неважливо.

Нажахана, я дивилась на Дениса, що впав поруч зі мною. Його обличчя різко зблідло і спотворилось від болю. Повітря виривалося з нього рваними видихами. Біла куртка на спині стрімко просочувалась багряною кров’ю.

Він закрив мене собою від кулі. Він...

Що він наробив?!

— Ну що ж. Можна й так, — роздався здивований голос Кирила.

Піднявши голову, я мовчки впилась в його обличчя поглядом. Я ніби оніміла.

Ніхто в недобудові не рухався. Перелякана Анжела закрила рота обома руками. Лише охоронці Кирила з несподіваною появою Дениса вихопили зброю і наставили на нас.

Сам Кирило примружився, досі стискаючи пістолет у руці. Щойно він рушив до нас, я випросталась, ігноруючи біль у голові й плечі, на яке приземлилася. Закривши Дениса собою, я зустріла погляд Старшого з усім гнівом, на який була здатна.

Він не отримає його. Не віддам.

На щастя, він лежав обличчям вниз і старався не рухатись, щоб не тривожити рану. Кирилові небагато вдалося розгледіти. Зрештою, зупинившись за три кроки від нас, він сховав зброю. Його охоронці продовжували тримати мене й Дениса на прицілі, стоячи за спиною боса.

— Шкода хлопця, — промовив він, схиливши голову набік. — Таке кохання... Що ж, твій борг сплачено.

Я досі стояла, прикриваючи Дениса, і лише недовірливо кліпнула. Він не вб’є нас?

Прочитавши усе на моєму обличчі, Кирило скривив губи в посмішці.

— Вважай це прощальним подарунком доньці Мельника. Сподіваюсь, твій герой, — кивнув він на Дениса, — виживе.

Він... серйозно?

Я не зводила очей з нього й охоронців, аж поки вони не пройшли повз нас до сходів і не спустились на перший поверх. Лише коли їхні кроки затихли і більше не відбивалися луною в голові, я схлипнула і впала на коліна поруч із Денисом.

— Що ти накоїв...

Як не дивно, але мої руки не тремтіли. Стягнувши з шиї шарф, я швидко скрутила його в тугий вузол і притиснула до рваної рани нижче правого плеча. Лише тоді Денис, що, схоже, перебував у шоковому стані, застогнав від болю. Він лежав головою на лівій руці, а праву випростав, щоб відмахнутись від мене.

— Терпи! — закричала я, відбиваючи його руку і притискаючи шарф ще сильніше. — Треба зупинити кров!

Збоку раптом залунали тихі кроки. Я підняла голову, знову готуючись захищатися, але це була Анжела. Вона зупинилась поруч і дивилась на нас з таким жалем, що я мало не завила від відчаю. 

Побачивши її, я одразу все зрозуміла. Це вона розказала Кирилу про мою розмову з Арсеном і те, що я хотіла вийти з мафії.

— Пробач, — тихо сказала вона. — Я не знала...

— До біса твої вибачення! — перебила я, міцніше притискаючи шарф. Він уже потроху просочувався кров’ю. У мене було обмаль часу. — Дзвони в швидку!

Ковтнувши, вона різко кивнула і витягла телефон. Уважно слухаючи кожне її слово, я нахилилась до Дениса. Він не відривав від мене погляд, продовжуючи лежати непорушно. 

Страхітливий жах завирував у моїй крові, коли губи, що завжди посміхалися, посиніли.

— Тримайся, — прошепотіла я, прибираючи волосся з його обличчя. — Швидка вже їде.

— Дашо...

— Вони будуть тут за п’ять хвилин, — сказала Анжела, не почувши хриплого шепоту Дениса. — Тобі щось іще треба?

— Зникни, і щоб я більше ніколи тебе не бачила! — гаркнула я, не відриваючи очей від Дениса.

На дві секунди повисла важка тиша, перш ніж Анжела зітхнула:

— Вибач.

Пройшовши повз нас, вона швидко спустилась сходами і розчинилась у сутінках, що потроху наповзали на нас із Денисом.

Ми лишилися одні — посеред порожньої недобудови, холодної й чужої. Нікого навкруги, хто міг би допомогти, і лише надія на лікарів, до приїзду яких треба було якось протриматися.

— Не заплющуй очі, — попросила я, помітивши, як важко Денис відкрив повіки, кліпнувши. — Залишилось ще трохи.

Він повернув голову, щоб краще бачити мене, але навіть цей крихітний рух змусив його скривитися від болю і зашипіти крізь зуби. Простягнувши долоню, я допомогла йому і схлипнула. На рану я старалась не дивитися, але вже відчувала, що пальці, якими притискала шарф, стали мокрі й липкі.

— Я люблю тебе, — видихнув Денис.

Гарячі сльози лилися моїми щоками, падаючи на коліна.

— Я теж тебе люблю, — озвалась я. — Якщо помреш, я тебе приб’ю!

Смішок зірвався з його губ, озиваючись в моїх грудях, але швидко урвався. Денис знову застогнав від болю.

— Як ти це зробиш, якщо я вже помру?

Схилившись нижче, я поцілувала його в холодну щоку.