Розділ 132

Денис

У мене вийшло не скривитися, зачувши прізвисько її нового друга. Я не довіряв йому, як і нікому зі злочинців.

— Навіщо? Хто тобі дзвонив?

— Дзвонила Анжела, — нервово озвалась Даша, вже йдучи до передпокою. — Вона сказала, що я повинна приїхати в одне місце. Може, там мені скажуть, що відпускають з мафії?

Я промовчав, допомагаючи їй вдягнути куртку. Лише коли ми обидва повністю вдягнулись і вона схопила з полиці ключі, сказав:

— Я їду з тобою.

Даша завмерла, перш ніж круто розвернутися до мене.

— Ні.

Як вона може бути такою впертою? Невже не розуміла, що її повезуть у пастку?

— Так.

— Ні! — рикнула вона, стискаючи ключі в кулаку.

Я стиснув її плечі в долонях, змушуючи слухати.

— Я не відпущу тебе одну. Тобі всього вісімнадцять, Дашо.

— А тобі дев’ятнадцять, і що? — спалахнула вона.

— Вже двадцять.

— Ти ще половинки почни рахувати! — пирхнула вона, схрестивши руки перед собою.

Пирхнувши у відповідь, я відпустив її плечі й відвернувся до кухонного вікна, яке було видно з передпокою. Намагаючись заспокоїтися, запустив руку у волосся і стиснув його в кулак на потилиці. Глибоко вдихнув і рівним голосом знову сказав:

— Ти не поїдеш одна.

— Поїду.

— Дашо!

— Денисе!

Не слухаючи більше, Даша ривком відчинила двері й вискочила на сходову клітку. Я рушив за нею, дочекався, поки клацнуть замки. Закінчивши, вона зітхнула і сперлася спиною на двері. Підняла на мене напружені очі.

— Будь ласка, не їдь за мною.

Я стиснув щелепи, але промовчав. Тоді вона підійшла ближче і обхопила долонями моє обличчя так само, як зазвичай робив я. При цьому її власне зблідло від тривоги, але очі продовжували благати.

— Якщо вони дізнаються, хто ти, то ця клітка стане ще гіршою від тієї, в яку тебе загнали батьки, — прошепотіла вона, погладжуючи мої щоки. — Будь ласка, дай мені розібратися з цим самій.

Знову нічого не відповівши, я лише схилився й ніжно поцілував її м’які губи. Задоволено кивнувши, Даша відвернулась й рушила до виходу з під’їзду. Не озираючись і вдаючи, що не знає мене, вона попрямувала до непримітного темно-синього Шевроле, що чекав на неї на парковці через одну машину від моєї. Я хмикнув, знявши сигналізацію з власної.

Невже вона думала, що я дійсно її відпущу?

Завівши двигун, я попрямував за Шевроле, що вже виїжджав на дорогу. На щастя, автівок сьогодні було не багато — першого січня більшість людей відпочивали вдома, тому я без проблем слідував за Дашею.

За півгодини ї машина зупинилась біля непоказної недобудови на іншому кінці міста. Будівельної техніки тут не було, а провалля стін, де мали бути вікна, трохи занесло снігом. З охорони — лише один кремезний чоловік біля воріт.

Припаркувавшись за тридцять метрів, я звузив очі. Судячи з того, як охоронець рефлекторно потягнувся рукою під незастебнуту куртку, коли Шевроле під’їхав, там ховалася зброя. Машина тим часом уже сховалась за парканом.

Що ж, доведеться покластися на удачу.

Обійшовши зелений металевий паркан з іншого боку і гостро відчуваючи, що секунди спливають надто швидко, я якомога тихіше схопився за верхній край і підтягнувся. Приземлившись на сніг, що вкривав пісок, поспішив сховатися попід стінами — залишатися на виду було небезпечно. Немов у відповідь на мої думки, з вікна нагорі донісся тягучий чоловічий голос — такий, від якого волосся на руках стало дибки.

Якщо він розмовляє з Дашею, у нас проблеми.

Знайшовши вхід і пробравшись усередину будівлі, я обережно піднявся на другий поверх, але там нікого не було. Зате з третього поверху раптом донісся голос Даші:

— Мені нічого боятися, якщо я не зробила нічого проти правил.

Серце бухнуло в грудях від того, як твердо і водночас напружено вона це сказала. Так, наче захищалася.

Погано. Дуже, дуже погано.

— Хм. Тоді перейдемо одразу до справи, — пролунав той самий тягучий голос. — Я чув, що ти хочеш покинути наші ряди?

— Так, — озвалась вона.

Діставшись, нарешті, третього поверху, я зупинився за рогом — так, щоб бачити спину Даші прямо перед собою, але залишатися невидимим для решти бандитів. Я не знав, скільки їх там було. Не знав, що вони задумали.

Я знав лише те, що мав витягнути її звідси за будь-яку ціну.

— А ти знаєш, що кожен, хто хоче від нас піти, має заплатити? — продовжував чоловік так. Він розмовляв з нею так, ніби він — кіт, що грається з мишкою перед тим, як з’їсти.

— Заплатити? — розгублено перепитала Даша. — Чим? Грішми?

Її руки стислися в кулаки, і я напружився, готовий схопити й відтягнути її до себе будь-якої миті.

— Ні, дурненька.

Поверхом рознісся лінивий сміх, але швидко вщух.