Розділ 131

Денис

Знову й знову я натискав на дзвінок, слухаючи дзеленчання по той бік дверей. Світла тьмяної лампочки не вистачало, щоб освітити стару сходову клітку, але зараз я не міг уявити більш затишного місця. Все було краще, ніж великий розкішний маєток, що більше нагадував в’язницю.

— Та йду я, іду! — пробурчала Даша, рвучко відчиняючи двері.

Побачивши її, я відчув таке полегшення, що мало не завив. Натомість посунув її, спантеличену, вглиб квартири, увійшов і зачинив за собою двері. Розвернувшись, обхопив її обличчя холодними з морозу долонями і поцілував. Вона одразу відповіла, немов не могла мені протистояти.

Даша була моїм рятівним кругом у бурхливому морі, єдиним шансом не розвалитися на частини.

— Денисе? — насилу відірвавшись від мене, покликала вона. — Що з тобою?

— Твоя мама вдома? — замість відповіді спитав я.

Однією рукою я тримався за неї, а другою рвонув блискавку куртки вниз. Чоботи вже валялися на підлозі.

— Ні, — спантеличено розглядаючи мене, відповіла вона. — Її відпустка закінчилася...

— Добре.

Знову захопивши її губи, я спрямував нас до кімнати. Даша схопилася за мої плечі й відступала спиною.

— Денисе! — наполовину сердито, наполовину стривожено покликала вона, коли за нами грюкнули, зачиняючись, двері.

Перемістивши губи на шию, я почув її різкий вдих. І ось, нарешті, руки Даші ковзнули під мій светр. Я здригнувся, відчувши легкі дотики до оголеної спини, і притиснув її до себе тісніше.

— Що сталося? — несподівано лагідно спитала вона.

Я не втримався й підняв голову. Кілька секунд ми просто дивилися одне на одного. Я не міг говорити — слова душили, стискали горло. Не знаю, що Даша побачила в моїх очах, але її власні очі раптом наповнилися болем — за мене.

— Потім поясниш, — прошепотіла вона, стягуючи з мене светр.

— Поясню, — з останніх сил пообіцяв я.

Кивнувши, Даша кинулася до вікна, щоб закрити штори. Вже за мить повернулась і застрибнула на мене, обхоплюючи ногами.

— Лише ми. Ти і я.

— Ти і я, — повторив я, мов молитву, і рушив до ліжка.

***

— Тепер ти розкажеш, що трапилося?

Глибоко зітхнувши, я розплющив очі й поглянув на Дашу. Вона лежала на боку і погладжувала моє волосся.

Колись у дитинстві так само робила і мама, але припинила, щойно я пішов у школу. Я досі пам’ятав той день, коли батько увійшов до моєї спальні перед сном, побачив нас і сказав, що я надто дорослий для дитячих пестощів.

При згадці про нього настрій знову зіпсувався, але тут, лежачи поруч із Дашею і відчуваючи її — не лише тілом, а й душею — я принаймні міг мислити раціонально.

Спіймавши її долоню, я залишив на ній короткий поцілунок і опустив собі на груди, накривши власною.

— Я кидаю футбол.

Даша завмерла. Я не мав сил зустріти її погляд, тому втупився у білу стелю.

— Чому? — нахмурилась вона.

— З багатьох причин.

— Це не відповідь.

Спершись на лікоть і підтягнувши ковдру вище, щоб прикритися, Даша зазирнула мені в обличчя. Кілька секунд вона мовчки оцінювала те, що бачила, перш ніж спитати:

— Через мене, так?

Від крихітної нотки болю, яку вона намагалася приховати, у мене защеміло в грудях. Притиснувши її долоню впритул до серця, я заговорив рівним голосом.

— Я завжди знав, що колись це станеться. У мене не було вибору з самого початку.

З кожним словом брови Даші хмурилися все більше. Зрештою, вона сіла в ліжку, притискаючи ковдру до грудей, і різко сказала:

— Це маячня! Ти сам вирішуєш, як тобі жити.

Вона виглядала так войовничо, що я не стримав слабкої посмішки і погладив її по ще гарячій щоці.

— Я казав тобі, яка ти гарна? Особливо, коли твої очі палають, як зараз. Я щоразу завмираю, наче вперше, коли бачу в тобі цей вогонь.

Даша кліпнула, збита з пантелику, і вже відкрила було рота, аж тут задзвонив її телефон. Я потягнувся за ним до купи речей на підлозі і подав, зустрічаючи підозрілий погляд лукавою посмішкою.

— Ми ще не закінчили, — вона суворо вказала на мене пальцем, перш ніж поглянути на екран телефону.

Помітивши, як змінилося її обличчя, я миттю сів, проте вона вже прийняла виклик.

— Алло.

Поки вона мовчки слухала, хмурячись, я не відривав від неї очей. За півхвилини Даша завершила дзвінок, і я встиг помітити на екрані не підписаний номер.

— Щось не так, — пробурмотіла вона сама до себе.

Зірвавшись на ноги, Даша стала натягувати білизну, а за нею й решту речей. Я теж швидко вдягнувся, краєм ока спостерігаючи за нею.

— Що саме?

— За мною приїхала машина. І це не Вовчик.