Розділ 130

Денис

Я — найщасливіша людина у світі.

З такими думками я прощався з Дашею, привізши її додому в обід наступного дня. А тепер, по дорозі до батьків, що попросили приїхати, я не міг припинити посміхатися, як дурень.

Місяць тому я й подумати не міг, що зустріну Новий рік з Дашею. Більше того, що вона подарує мені найцінніше — себе. Вона віддавала мені кожну часточку себе і брала мої навзамін з такою завзятістю, якої я навіть не очікував.

І це було так прекрасно, чорт забирай.

До неї я не знав, як це — кохати так безмежно. Так, щоб прощати помилки. Радіти і пишатися нею. Збирати її докупи, коли вона вже ладна була зламатися. Тримати в руках, поки вона не знайде в собі сили жити далі.

З нею я й сам зрозумів, що таке справжнє життя.

Батьки зустріли мене прохолодно. Навіть мама трималась осторонь і ніби боялася, що я викину щось несподіване. Вона напружено всміхалась, коли сіли обідати. Востаннє я бачив її такою, коли хтось із студентів два роки тому розбив її улюблену вазу в передпокої. Відтоді Борис прибирав усі цінні речі, варто було мені попередити про майбутню вечірку.

Батько теж виглядав задумливим і дивився на мене так, що аж дрижаки пробирали. Я знав цей погляд — він намагався заздалегідь прорахувати мої дії.

Зрештою, коли неймовірно довгий обід закінчився і Валя з помічницею прибрали зі столу, я не витримав.

— Щось сталося?

Опустившись на м’який диван у вітальні, мама відвела очі й вдала, що дуже зацікавилась ідеально чистою оббивкою. Я залишився стояти, як і тато. Коли я перевів погляд на нього, він кивнув у бік сходів:

— Ходімо до мого кабінету. Треба поговорити.

Стиснувши щелепи, я рушив за ним. Роки і напружена робота брали своє, але воля батька лишалася непохитною, як і раніше. Я швидко зрозумів, що розмова буде не з приємних.

Опустившись у крісло перед його столом, я мовчки спостерігав, як він сів навпроти і обвів поглядом кабінет. Я теж мимоволі відірвав очі від столу, на якому панував ідеальний порядок.

Стіни, наполовину оббиті дерев’яними панелями, не раз чули, як він вичитував мене, малого, за найменші хиби й мрії. Мені, єдиному сину Дмитра Гордієнка, не дозволялося мріяти. Усе моє життя мало підпорядковуватися чіткому плану і розпорядку.

Можливо, саме тому я так любив хаос і все, що він вносив у моє життя.

— Отже, — всміхнувся я, — що такого термінового сталося, що я мав приїхати після подорожі, навіть не заїхавши додому?

— Твій дім — тут, — нахмурився батько.

Я хмикнув, але промовчав.

— А щодо поспішності... — продовжив він. Помовчавши, знову пильно глянув на мене. — Я хотів обговорити твою дівчину. Дашу.

Кров у моїх венах перетворилася на лід, змушуючи мене застигнути.

— Вона не обговорюється.

— Помиляєшся, — відповів батько, кладучи лікті на стіл і схиляючись ближче. — Хто вона така? Звідки вона взялася? Як давно ти з нею?

— Я сказав, — твердо промовив я, підвівшись на ноги, — Даша не стосується ні тебе, ні мами.

— Сядь! — грюкнув по столу він.

Помітивши, що я у відповідь лише стиснув щелепи, він недовірливо звів брови.

— Тільки не кажи, що вона обкрутила тебе навколо пальця...

— Вона — найкраще, що траплялося зі мною в житті!

Мій голос загримів у кабінеті, відбиваючись від стін. Кров, що її скував лід, від слів батька скипіла. Я чув її гул у вухах. Зір потемнів від гніву. Одна лише думка про те, що він нашкодить Даші, зривала весь мій самоконтроль.

— Ніхто не втручатиметься в наші стосунки. Навіть ти, — важко дихаючи, додав я.

Батько помовчав з хвилину, даючи мені час охолонути. І лише коли до мене повернулася здатність мислити ясно, спокійно заговорив.

— Гаразд. Я не буду втручатися у ваші... стосунки, і мама теж. Але з однією умовою.

Щось у моїх грудях розкололося навпіл, коли він додав:

— Ти кинеш футбол. Назавжди.