Розділ 127

Даша

Ми впали на ліжко, переплітаючись руками так міцно, ніби не збирались розлучатися більше ніколи. Не розриваючи поцілунок, Денис перекотився, поклав мене на матрац і схилився зверху. Не завдаючи собі клопоту ковтнути повітря, я стискала його в обіймах все міцніше і гостро відчувала долоні, що погладжували мою спину під светром до самих плечей. Так палко, так ніжно, що я закинула на нього ще й ноги.

Різко зупинившись, Денис обережно вивільнився з клубка моїх рук і ніг і сів на краю ліжка. Спантеличена, я сіла поруч, вдивляючись в його напружене обличчя.

— Вибач, — пробурмотів він таким низьким голосом, якого я від нього ще ніколи не чула. — Я не хотів заходити так далеко.

Я кліпнула, зрозумівши, і нервово посовалася. Денис кинув на мене уважний погляд, оцінюючи мою реакцію. Розпашіла від поцілунку, я досі відчувала приємне бажання, що розлилося в крові. Помітивши це, Денис потягнувся було до мене знову, але рвучко підвівся на ноги і відійшов до вікна. Прочистив горло. Я й собі спробувала пригладити волосся, що, мабуть, скидалося на вороняче гніздо.

— Взагалі-то я саме збирався тебе будити, коли повертався в номер. Нам треба поспішити, щоб встигнути на сніданок.

— Чому? — спитала я, хоча сама воліла б краще залишитись у номері і вимагати, щоб Денис цілував мене ще і ще.

— Настала моя черга вчити тебе кататися, — всміхнувся він.

***

Виявилося, Денис запланував для нас катання на сноубордах.

Діставшись до потрібного будиночка на одному з пологих засніжених схилів, ми вдягнулися в яскраві лижні костюми. Денис був у шапці, а на мене вдягнув ще й шолом. У великих захисних окулярах я виглядала, як мураха-переросток, але він сказав, що інакше може погіршитись зір. Сам він у спорядженні виглядав, як природжений спортсмен.

Вийшовши з будиночка і тримаючи два величезних сноуборда — собі більший, мені менший — Денис спочатку закріпив мої ноги. Я стояла непорушно, спостерігаючи, як він опустився колінами в сніг переді мною. Його руки в цупких рукавичках час від часу підказували мені, яку ногу підняти і де натиснути, поки він пояснював, як кріпити чоботи до сноуборда. Я слухала в пів вуха, поки сама пригадувала наш вранішній поцілунок.

— Зрозуміла?

— Ага, — стрепенувшись, випалила я так швидко, що Денис підняв голову.

Я стиснула губи, радіючи, що він не бачить моїх очей за окулярами, та він, схоже, все одно щось запідозрив. Замість того, щоб встати, Денис повів руки вище вздовж задньої частини моїх ніг. Я відчувала кожен дотик навіть через товстий матеріал штанів, від чого вмить стало спекотно навіть на морозі.

— Що ти робиш? — пробурмотіла я, але не змогла відвести погляд, щоб перевірити, чи ніхто на нас не дивиться. Довкола було занадто багато людей, що, як і ми, вирішили провести новорічні канікули в горах.

— Перевіряю, — спокусливо озвався Денис. Його руки тим часом піднялися вже вище колін і повільно рухалися в бік сідниць.

— Що перевіряєш?

Я не зробила жодного руху, щоб звільнитися. Мені було цікаво, що він робитиме далі. Зрозумівши це, Денис зупинився на відстані долоні від верху стегон. Коротко розсміявшись, прибрав руки й відштовхнувся від землі. Я не розривала зорового контакту, поки він не випростався переді мною, високий і впевнений у собі.

— Твою... стійкість.

Всміхнувшись, я спостерігала, як він підійшов до власного сноуборда. Поки кріпив його, я нахилилась, щоб роздивитися свою яскраво-червону дошку, аж вона поїхала передом в бік невеликого схилу. Я хотіла вирівнятись, але поїхала ще швидше.

— Денисе!

Зачувши мій крик, він підняв голову і чортихнувся. Я вже котилася схилом, лише дивом не збивши сім’ю з двома дітьми, яких батьки ледве встигли відтягти вбік. Швидко наздогнавши мене, Денис поїхав поруч, вимальовуючи ліниві зиґзаґи і посміюючись.

— А у тебе чудово виходить, як для новачка.

— Припини реготати! — заволала я, відчуваючи, як крижане повітря б’є по щоках. — Як зупинити цю штуку?

— Гаразд, гаразд, — востаннє всміхнувся Денис і вже серйознішим тоном сказав: — Нахили голову і підніми руки до вух.

Я зробила те, що він сказав, але дошка не зупинялася. Я так і продовжувала їхати обличчям уперед, поки серце шалено калатало в грудях.

— І що тепер?

— Падай на зад.

— Ти знущаєшся? — рикнула я, відчуваючи себе посміховиськом з піднятими руками.

— Ні, — хмикнув Денис. — Я серйозно. Падай на сідниці, а то зараз вріжешся у стовпчик.

Піднявши голову, я лише тепер помітила рядок помаранчевих стовпчиків, що розділяли схил нижче на кілька трас. І я повільно котилася просто на перший з них.

— Дашо, я не жартую, — вже без тіні сміху повторив Денис.

Він під’їхав ближче, але не намагався зупинити мене, даючи змогу навчитися самій. До стовпчика лишалося вже близько п’яти метрів.

— Падай, зараз!

Вилаявшись, я зажмурилась і штовхнула тіло назад. Приземлившись на зад, болісно зойкнула, але... зупинилася. Ноги незграбно висіли в повітрі, трохи зігнуті в колінах і намертво пристебнуті до сноуборда, що тепер стояв на снігу боком.