Розділ 124

Даша

Останні дні семестру пройшли без пригод.

Я потроху оговтувалася після поїздки на кладовище — не без допомоги Дениса, який взяв за правило щовечора приїжджати до мене. Чи треба казати, що мама була в захваті, на відміну від Міри.

Я розповіла їй все, що дізналася про тата. Вона сприйняла це краще, ніж я розраховувала — принаймні, я не бачила в її очах засудження або удаване співчуття. Навпаки, вона лише нахмурилась і сказала:

— Сподіваюся, той, хто зробив це з ним і твоєю сім’єю, поплатився за скоєне.

Я теж на це сподівалася. Якщо карма існує, вона мала відплатити ворогам батька за весь наш біль.

Останній день семестру відрізнявся від попередніх.

Приїхавши після пар додому, я одразу помітила біля під’їзду добре знайомий Хюндай. Підозри справдилися, щойно я зайшла додому — на гачку висіла біла куртка Дениса.

— І як це розуміти? — поцікавилась я, схрестивши руки на порозі кухні.

— Сюрприз, — посміхнувся у відповідь Денис, попиваючи чай з моєї чашки, як завжди.

Мама теж посміхнулася, що останнім часом ставалося все частіше. Я досі не розповіла їй про тата. Все тільки-тільки починало налагоджуватися, і я не хотіла знову ятрити її рани.

— Ти так часто у нас буваєш, що вже майже оселився, — відказала я Денису, розстібаючи теплу куртку.

— Ні, сюрприз в іншому, — озвалась мама.

— Ми з тобою їдемо в гори, — заявив Денис.

Я завмерла, зігнувшись, щоб скинути чоботи, і підняла голову.

— Куди-куди?

— В гори, — повторив він. — Я вже домовився з Анною Валеріївною, вона не проти.

— Навіщо? — ошелешено спитала я, переводячи погляд з нього на маму. Вона спокійно попивала чай, спостерігаючи за нами.

— Святкувати мій день народження. Він був три тижні тому, — пояснив він. — Я запрошую тебе з собою на гірськолижний курорт, щоб відсвяткувати його і зустріти новий рік.

День народження?.. Швидкий підрахунок дав зрозуміти, що це було на початку грудня. І я навіть не знала про це — ми тоді ще не помирилися.

До того ж, провести з Денисом три дні наодинці в горах? Я відчула, як червоніють щоки, і молилася, щоб мама списала це на мороз, з якого я щойно прийшла.

— І що, ти не проти? — вражено спитала я у неї.

— Відколи це ти питаєш у мене дозволу? — всміхнулась мама. — До того ж, чому б і ні? Ти достатньо доросла і самостійна, а Денис подбає про те, щоб ти повернулася ціла й неушкоджена.

Досі не вірячи, я поглянула на Дениса. Він у відповідь підморгнув, але в його очах я побачила не виклик, а... турботу. І нарешті зрозуміла.

Він хотів мене розрадити. Лише він бачив мої сльози і знав, як глибоко я проживала втрату надії знайти батька живим. Лише він знав, що я досі не отримала відповідь від Арсена про вихід з мафії, і від цього нервувала дедалі більше.

Пославши йому вдячну посмішку, я пішла до кімнати пакувати сумку.

За годину ми вже стояли на порозі, вдягнені і готові вирушати. Я все ніяк не могла попрощатися з мамою і втретє питала:

— Ти точно будеш в порядку?

— Точно, — обійняла вона мене. — Не хвилюйся.

— Я не буду вимикати телефон, але в горах можуть бути перебої зі зв’язком.

— Їдьте вже, поки ще не пізно.

Попрощавшись, ми вийшли надвір. Поки я збиралася, короткий зимовий день уже закінчився. Засвітили ліхтарі. Я востаннє помахала мамі, що стояла біля вікна на кухні, а Денис тим часом поклав мою дорожню сумку на заднє сидіння машини поруч зі своєю.

Щоб дістатися до Карпат, розташованих на заході нашої країни, треба було подолати п’ять годин дороги. Першу годину Денис майже не розмовляв — лише кидав на мене погляди і хмурився. Врешті-решт я не витримала, зменшила гучність музики й спитала:

— Що?

Змінивши смугу і трохи скинувши швидкість, він відповів:

— Мені здається, що ти перегинаєш з опікою мами.

— Чому це? — здивувалась я.

Ми їхали по міжміській трасі майже в повній темряві. Світло давали лише фари — наші й зустрічних машин. Я пильно вдивлялася в задумливе обличчя Дениса, поки він вів машину, уважно стежачи за дорогою.

— Ти надто хвилюєшся за неї. Вона може піклуватися про себе сама.

Нахмурившись, я теж відвернулась до лобового скла. Вдалині  попереду їхала машина, яку ми повільно наздоганяли.

— Ти не розумієш.

— Це ти не розумієш, — твердо, але спокійно озвався Денис. — Чим більше ти її опікаєш, тим слабшою вона стає, бо покладається на тебе. Дозволь їй бути дорослою.

— Вона...

Я замовкла, не знаючи, що сказати, а він тим часом додав уже м’якше:

— Вона — твоя мама. Не навпаки.

Підібгавши губи, я нічого не відповіла. В словах Дениса був сенс, але... Як я могла припинити хвилюватися про маму, коли вона була така слабка? Все дитинство я боялася, що одного разу прийду додому і побачу, що її вже немає. Навіть Ксюша іноді ховала кухонні ножі й ножиці за диван, коли мамина депресія погіршувалася.