Розділ 123

Даша

У гардеробі ми неочікувано зіштовхнулися з Сашком — капітаном футбольної команди. Я помахала йому і одразу відчула, як Денис пригорнув мене ближче до себе.

Очі Сашка невдоволено звузились. Не відповівши на привітання, він пішов у бік спортзалу.

— Навіщо ти це зробив? — поцікавилась я, забираючи куртку в гардеробі.

— Щоб він знав, що ти моя, — незворушно відповів Денис.

Вдягнувшись, ми рушили до виходу. Я намагалась ігнорувати жадібні погляди студентів у коридорах. Вони ловили кожен його — а тепер і мій — рух. Я стала на диво популярною, коли по універу розлетілась новина, що ми з Денисом зустрічаємося. Всі раптом захотіли зі мною дружити.

— Ти думаєш, я йому подобаюсь?

— Я знаю, що ти йому подобаєшся, — озвався він.

Піднявши голову, я помітила, як стиснулась його щелепа.

— Я навіть не буду робити вигляд, що розумію ваші тестостеронові змагання.

— Воно тобі й не треба, — всміхнувся Денис. — Він уже отримав повідомлення.

Він виглядав задоволеним, але ж Сашко — капітан команди...

— У тебе не буде проблем в команді через мене? — нахмурилась я.

Притягнувши до себе, Денис поцілував мене в маківку через шапку і притримав двері, щоб я пройшла надвір.

— Не хвилюйся, не буде.

По дорозі до кладовища, адресу якого написав на листку Арсен разом з поясненням, як знайти місце поховання тата, я здебільшого мовчала. Денис лише зрідка порушував тишу, розуміючи мій стан. Він бачив, що я напружена, але не намагався мене відволікти чи розвеселити. Я б зірвалася на ньому, якби він спробував пожартувати просто зараз.

На щастя, він був розумним хлопцем.

На кладовищі було жахливо холодно. Пронизливий вітер завивав серед сотень хрестів і пам’ятників, піднімаючи в повітря жмені снігу. Сіре небо ховало сонце і будь-який натяк на тепло.

Вибравшись з теплої машини, я здригнулася, відчувши крижаний поцілунок вітру на щоках. Так, ніби тато вже вітав мене тут. Ніби чекав на мене багато років.

Слідуючи інструкції Арсена, ми добрих півгодини блукали величезною територією, поки врешті-решт не знайшли потрібну могилу. Прочитавши майже стерте часом і нещадною стихією ім’я, я різко спинилася. Денис мало не пройшов повз, але вчасно помітив мою зупинку.

І не дивно. Ми шукали розкішний пам’ятник, забетоновану плиту і вишукану огорожу, яка личила б кримінальному авторитету після смерті. Тут же був простий, але гарний хрест з позолоченими літерами. Місце поховання оточувала низенька чорна огорожа, яку легко було переступити. Проте, незважаючи на простоту, могила виглядала доглянутою. Так, ніби Арсен регулярно приходив сюди, щоб навідати старого друга.

— Мельник Ігор Миколайович, — тихо прочитав Денис. — Двадцять вісім років.

Він помер всього на десять років старшим за мене.

Я скривилася, притиснувши руку до грудної клітки. Щось там, глибоко всередині, заболіло так сильно, що я ледве стримувала крик. Денис, помітивши це, обійняв мене з-за спини, огортаючи теплом і прикриваючи від жорстокого вітру.

— Пробач.

Я лише похитала головою, не відриваючи погляд від букв і цифр, що розпливалися перед очима. Я була вдячна Денису за те, що він сказав це вголос. Він зробив це... остаточним. Фактом, від якого не втечеш і не сховаєшся.

Тато. Тут, глибоко під землею, лежав мій тато. 

Чи було йому там холодно так, як мені? Чи чекав він на мене, Ксюшу і маму? Чи не було йому самотньо цілих чотирнадцять років? Чи не думав він, що сім’я його забула і покинула?

Я не мала жодної згадки про нього. Жодного спогаду, крім фотографій і рідкісних згадок. І зараз, дивлячись на його ім’я, я просто заплакала. Сльози покотилися по щоках, мов вода з прорваної дамби.

Я плакала за ним, за собою, за тим життям, яке у нас відібрали. Я ніколи не мала батька. Не знала, як це — коли тато грається з тобою, вчить плавати чи кататися на велосипеді, веде в школу. Як це — коли тато захищає. Мені довелося навчитися цьому самій — через сльози, синці й зідрані коліна.

Він любив нас. Це я чула від усіх — мами, Ксюші і навіть Арсена. І, мабуть, це було єдине, що я мала у собі від нього на згадку. Те, що я носила у собі кожного дня, кожної хвилини. Відчуття, що мене, попри все, люблять.

Чи знав тато, що ми теж його дуже любили і досі любимо? Чи шкодував, що вибрав шлях криміналу, якщо це розлучило нас назавжди? Я вже ніколи не зможу його про це спитати.

Я не знала, як довго ми з Денисом так простояли. Лише коли я виплакала всі сльози, а тіло затремтіло від холоду, він розімкнув обійми і потягнувся до свого рюкзака. Я мовчки спостерігала, як Денис витягнув з нього пакет шоколадних цукерок і поклав на сніг під хрестом. Помітивши мій здивований погляд, він пояснив:

— Чотири роки тому в мене померла бабуся. Ми з батьками навідуємо її могилу раз на рік і щоразу привозимо гостинці. Це традиція.

Кивнувши, я знову поглянула на яскраво-зелену упаковку. Цікаво, Денис навмисне не купив червоні цукерки, чи це вийшло випадково?