Розділ 121

Даша

— Розкажіть мені все, — насилу прошепотіла я.

І він розповів. Я сиділа у м’якому зручному кріслі у самому лігві кримінального лідера і слухала, як мій батько провів останні години свого життя.

— Ігор не мав того дня показуватися біля вас, — тихо почав Арсен. Його погляд затуманився важкими спогадами, а брови нахмурилися, коли він опустив очі на стіл. — Він займався силовиками, тому часто потрапляв під приціл наших ворогів. Того разу він мав переховуватися кілька днів — він робив так щоразу, коли виникала загроза нападу, щоб не наражати вас на небезпеку. Проте Анна...

Він урвався, ніби йому перехопило подих. Я вперше бачила, щоб цей впевнений і непохитний чоловік не міг дібрати слів.

— Вона подзвонила вся в сльозах і сказала, що Ксюша загубилася. Ти була ще зовсім маленька, і вона не могла з тобою на руках шукати її по всьому місту. Ми боялися, що її викрав ворожий клан, тому Ігор вийшов з укриття, щоб її знайти. Я був разом з ним.

Сльози наповнили мої очі, проте я не дала їм пролитися. Не зараз. Іще не час. Помітивши мій стан, Арсен урвався, але я кивнула, щоб він продовжував.

— Хочеш щось випити? — із сумнівом спитав він, спостерігаючи за мною.

— Ні, — коротко озвалась я. Тоді він кивнув і продовжив:

— Він дуже вас любив. Всіх вас. Вплутавшись у мафію, ми були молоді й амбітні. То були непрості часи для всіх, але Ігор завжди вас оберігав — навіть якщо це не завжди подобалось Анні.

— Як він помер? — спитала я, зрозумівши, що Арсен намагається обійти головну тему. Він знову зітхнув.

— Два постріли в спину — саме тоді, коли він знайшов Ксюшу. Другий постріл влучив у серце, тому ми не встигли нічого зробити. Він помер миттєво.

З кожним новим словом я все більше відчувала нудоту. Це було так жахливо і правдоподібно, що я навіть не могла заявити, що Арсен збрехав. Я відчувала, що це правда — та, про яку я сама попросила. Гірка й не підсолоджена.

— А Ксюша...

— Вона не постраждала, — тихо відповів Арсен. — Ігор закрив її собою від куль.

Реальність вдарила мене з силою бронепоїзда.

Ксюша теж мало не загинула того дня. Тато закрив її від пострілів, але вона все це бачила і чула. В п’ять років. Їй було всього п’ять.

Який жахливий слід це залишило на ній самій... Не дивно, що сестра впала в істерику, коли я на неї натиснула.

— Його... хто про нього піклувався після смерті? — видавила я.

— Я.

— Де він похований?

— Ти впевнена, що хочеш знати? — обережно спитав Арсен.

— Так, — твердо промовила я, утримуючи його погляд. — Скажіть мені, де мій батько.

Кивнувши, Арсен взяв з підставки на краю стола невеликий листок і написав на ньому кілька слів. Потім простягнув мені. Коли я схопилася за нього, він втримав його і попередив:

— Твоя мама не знає, де похований Ігор. Тобі вирішувати, чи говорити з нею про це.

— Чому вона не знає? – нахмурилась я.

Відпустивши аркуш, Арсен зітхнув і знову відкинувся на спинку крісла.

— Вона горювала. Сильніше, ніж я міг собі уявити. Залишившись одна з двома маленькими дітьми, без родичів і підтримки, вона придумала собі ідеальну бульбашку, в якій намагається жити і досі.

— Я не розумію...

— Вона переконала себе, що він живий. Так їй було легше пережити травму.

Це пояснювало, чому мама ніколи не дивилася в бік інших чоловіків. Чому вона не прибирала фотографію тата з полиці у шафі й відмовлялася про нього говорити в минулому часі.

— Вона не пережила цю травму, — відрізала я, зводячись на ноги. — І не переживе, поки не подивиться правді в очі.

— Я не міг завдати їй ще більше болю, ніж вона вже відчувала, — пробурмотів Арсен ледь чутно.

Завмерши, я підняла очі. Він не дивився на мене. Натомість його погляд був спрямований на картину Аїда і Персефони з такою тугою, що мої підозри посилилися.

— Це ж ви оплатили віп-палату мамі? І мою, коли я зламала руку в дитинстві?

— Не думав, що ти мене впізнаєш через стільки років, — ледь помітно всміхнувся Арсен.

— Ви допомагали нам всі ці роки? — здогадалась я. — Але чому? Невже через батька?

— Ні, — тихо відповів він, знову перевівши погляд на картину на стіні. — Не лише через нього.

Я й собі поглянула на картину. Я ніколи не замислювалася, чому Арсен так любить саме цей сюжет. Бог підземного царства, що закохався у богиню весни. Це так не вписувалося сюди, в цей кабінет, де не було жодного зайвого предмета. Але якщо подумати...

Округливши очі, я відкрила було вже рот, коли Арсен твердо сказав:

— Я тебе більше не тримаю. Можеш іти.

Його голос помітно посуворішав. Схоже, він уже шкодував, що сказав забагато. Лише тепер, пригадавши, ким він був, я підібгала губи і мовчки рушила до дверей. Мені все одно потрібно було добре подумати над усім, що я дізналася.