Розділ 119

Міра

Це був закуток, куди приводили жертв, щоб знущатися без свідків. Іноді й бити. Зі мною до такого не доходило, але я неодноразово бачила, як звідти виходили закривавлені хлопці, яких вважали слабшими за інших. Одного разу я розказала про це класній керівниці, але вона лише сказала: «Хлопці є хлопці».

Того дня я зненавиділа вчителів так само, як і однокласників.

Востаннє глянувши на тих, хто занапастив моє життя, я мовчки побажала їм горіти в пеклі й поспішила в закуток. Проте дійшовши туди і завернувши за ріг, різко зупинилась. Там стояли двоє.

Ярослав стояв спиною до мене і тримав Микиту за комір куртки так, що той був змушений стояти на носочках.

Микита був нижчим за нього, але на його обличчі все одно зберігався той зверхній вираз, ніби усі навколо гірші за нього. На ньому не було шапки, незважаючи на мороз, — важливіше було показати усім модну зачіску. Яскрава куртка з різнокольоровими вставками і модні джинси доповнювали образ. Мене пересмикнуло.

Хлопці не билися, але, зачувши оманливо спокійний голос Ярослава, я затамувала подих.

— ...Їх треба оберігати, а не кидати в біді, — не помічаючи мене, продовжував він. — Це вчинок мерзотника. Невже батьки не вчили тебе поводитися з дівчатами гідно?

— Пішов ти, — практично виплюнув Микита, марно намагаючись відірвати від себе руку Ярослава. — Куртку порвеш, придурок!

Раніше я думала, що він теж боявся потрапити в неприємності, як і мої колишні подружки. А виявилося, куртка для нього важливіша за мої страждання.

Розсміявшись, я повільно підійшла ближче. Ярослав, озирнувшись через плече, нахмурився, але відпустив мого однокласника. Я ж, зупинившись поруч із ним, зустріла здивований погляд Микити.

— Не розумію, як ти міг мені подобатися, — розчаровано похитала головою я. — Тепер я бачу, яке ти лайно.

Ярослав делікатно обхопив мою долоню і відсунув трохи назад — так, ніби остерігався, що Микита може мене вдарити. Я ж, стиснувши його руку і ігноруючи колишнього однокласника, зморщила ніс:

— Ходімо звідси. Тут смердить.

Всміхнувшись, Ярослав ніжно стиснув мою долоню у відповідь і кивнув. В його очах я бачила не лише веселощі. Відвернувшись, ми пішли геть від ненависної школи. Я йшла поруч із ним, ні краплі на граючи на публіку — мені подобалося тримати його за руку.

— Міро! — пролунало позаду.

Нахмурившись, я озирнулася. Микита стояв там, де ми його залишили, і дивився на мене, наморщивши лоба.

— Я не знав...

— Все ти знав, — різко урвала я його кволі виправдання. — Сподіваюся, ти більше ні з ким не вчиниш так, як вчинив зі мною.

Відвернувшись, я потягла Ярослава далі. Він йшов поруч, розпитуючи, як я його знайшла, аж поки ми не вийшли за територію, перейшли через дорогу і зупинились у маленькому сквері. Ковані ліхтарі заливали розчищені доріжки і лави м’яким жовтим світлом. Воно відбивалося від снігу на газонах, мов від діамантів, і переливалося всіма кольорами веселки.

Відпустивши руку хлопця, я глибоко зітхнула і підняла погляд до неба, вкритого хмарами. Прикрила очі. Напруга не відпускала. Лише втихомиривши бурю, що вирувала в моїй душі, я повернула голову до Ярослава. Він мовчки всміхався, засунувши руки в кишені куртки, а темна чуприна стирчала з-під шапки, роблячи його молодшим.

— Чому ти посміхаєшся?

— Я пишаюся тобою. Те, що ти там сказала... Ти перемогла їх усіх. Сама.

— Не сама, — тихо озвалась я. — Я б ніколи не зробила цього без тебе.

— До чого тут я? — здивувався Ярослав.

Переступивши з ноги на ногу, я опустила очі й зізналася:

— Я злякалась за тебе. Боялася, що вони щось тобі зроблять , бо ти заступився за мене. Ти навіть не уявляєш, як багато це для мене означає. Ніхто ніколи за мене не заступався.

Навіть мама, одного разу випадково побачивши записку з образливими словами в моєму рюкзаку, просто сказала, щоб я постаралась помиритися з однокласниками. Мовляв, це у мене непростий характер.

— Я лише...

— Я тебе кохаю, — перебила я його.

Ярослав завмер і, здається, навіть дихати перестав.

— Що?

Підступивши ближче, я підняла голову, зустрічаючи його ошелешений погляд.

— Я кохаю тебе. Смішно, але я зрозуміла це, коли поговорила сьогодні з Дашею. Вона сказала, що ми любимо не за щось, а просто так. Але я полюбила тебе того дня, коли ти приніс мені ті фіалки в горщику. Вони досі цвітуть у мене на підвіконні, незважаючи на зиму.

Розсміявшись, Ярослав обережно обійняв мене за талію. Його очі світилися щастям і недовірою одночасно, ніби він досі боявся, що я просто пожартувала і зараз знову відштовхну його.

— А знаєш, коли я зрозумів, що кохаю тебе? Коли ти сказала, що я можу бути хоч новим Шовковським, але це не змусить тебе й глянути в мій бік. Тоді я зрозумів, що тобі не важливо те, наскільки я популярний.

— Насправді я ненавиджу це, — пробурмотіла я. — Але можу потерпіти, якщо тобі подобається популярність.