Розділ 118

Міра

Сніг хрустів під моїми чоботами, поки я бігла в сутінках. Холодне повітря різало щоки і обпалювало горло, але я не зупинялась.

Я ненавиділа свою школу. Ненавиділа ці старі коридори жахливого блакитного кольору з облущеною фарбою. Ненавиділа запах вічно підгорілої їжі з їдальні. Лицемірство вчителів теж ненавиділа.

Здавалось би, вони мали захищати або хоч якось допомагати жертвам знущань, але ні. Вони просто робили вигляд, що нічого не помічають. Це ж легше, ніж потім розбиратися з батьками проблемних учнів, правда?

Боягузи. Проте і я була боягузкою.

День випускного я святкувала, як другий день народження. Батьки казали, що я ще буду згадувати школу з ностальгією, але я знала, що це не про мене. Я раділа, що більше не переступлю поріг цієї будівлі і не побачу однокласників. Чи могла я тоді повірити, що за півроку сама піду їх розшукувати?

Я знала, де вони будуть сидіти — там же, де й останні кілька років. Дивовижно, що місце зустрічі не змінилось навіть після вступу в різні університети.

Помітивши на спортивних трубах посеред стадіону знайомі обличчя, я перейшла на ходьбу. Ноги раптом налилися свинцем, але я не дозволила собі зупинитися. Я йшла в лігво хижаків — цього разу добровільно.

Заради Ярослава. Я не віддам його на розтерзання.

Якщо Микита — хлопець, через якого мій останній рік у школі перетворився на пекло — буде не сам, Ярослава можуть і побити. Від однієї думки про це у мене німіли руки.

Ярослав не знав, але я пам’ятала кожну дрібничку, яку він робив для мене. Кожен раз, коли він питав, чи добре я спала і чи мені не холодно. Його теплу посмішку в похмурий день. Він умів посміхатися так, що я відчувала, що не заслуговую на його доброту.

Я пам’ятала невеличкий горщик з фіалками, який він подарував мені після фінальної гри футбольного матчу. Саме тоді він уперше назвав мене фіалкою. Це було так несподівано, що я прогнала його, злякавшись. Я боялася, що не втримаюся і піддамся йому.

Ті фіалки досі цвіли на підвіконні в моїй кімнаті. Я часто дивилася на них, боячись торкнутися м’яких пухнастих пелюсток і листя, проте їм, схоже, жилось у мене добре.

Я пам’ятала, як місяць тому, коли Даша з Денисом ще не розмовляли одне з одним, у мене посеред університетського двору порвалася сумка. Металеве кільце, що скріплювало довгу широку шлейку з самою сумкою, відірвалося, і вона впала на мокру після дощу бруківку.

Даша того дня залишилась з куратором. Я мала забрати молодшого брата з садочка. Додому зайти не встигала, а нести важку сумку в руках довго не змогла б.

Аж тут її підняв з землі Ярослав.

Я спочатку хотіла обуритися, але він просто пішов до воріт. Його не хвилювало, що сумка забруднилася, а може, він не хотів, щоб я вимазала нове пальто. Це був єдиний раз, коли я прийняла його допомогу.

В автобусі ми розмовляли про навчання — безпечна і зрозуміла обом територія. Я боялася, що Ярослав знову почне пропонувати сходити на побачення, але він про це навіть не згадав. Натомість він поводився, як друг, і не просто доїхав зі мною до моєї зупинки — він пішов зі мною за братом до садочка, так само тримаючи в руках брудну сумку, яку не врятували навіть мої серветки.

Женя, побачивши його, спочатку насторожено тримався за мою руку, але швидко відтанув, варто було Ярославу простягнути йому льодяник. Виявилося, він постійно носив кілька в кишені, бо часто підхоплював бронхіт. Уже за п’ять хвилин вони стали найкращими друзями і всю дорогу до нашого дому обговорювали популярну серію іграшкових машинок.

Відтоді молодший брат щодня запитував мене, коли ж «Ярик» прийде за ним в садок знову.

Я пам’ятала, що він завжди ставився до мене з добротою. Як щодня я їхала в університет, сподіваючись і боячись одночасно, що саме сьогодні він здасться і відступить. Але він не відступав.

Він не душив мене своєю увагою. Ми бачилися здебільшого випадково в університетському дворі або в кафе на обіді, і він ніколи на мене не тиснув. Я терпіти не могла хлопців, які не дають дівчині проходу, куди б вона не пішла. Таких, як Микита. Ярослав же, навпаки, давав мені стільки свободи, що іноді я сама потайки шукала його постать серед натовпу.

А тепер він вирішив, що буде мене захищати.

Помітивши моє наближення, компанія дівчат і хлопців, яких я пам’ятала по іменах, але воліла б стерти з пам’яті назавжди, затихли. Шість пар очей стежили за мною, мов стерв’ятники, що чатували на здобич. Проковтнувши застарілий страх, я зупинилася за два кроки від них.

— Ви подивіться, які люди! — насмішливо всміхнулась Олена. Вона була головною в їхній ватазі.

— Ви бачили тут високого хлопця в синій куртці? — не зважаючи на її тон, спитала я. — Він питав про Микиту?

— А ти все ніяк не заспокоїшся, підстилко? — розсміявшись, інша дівчина, Юля, повернулася до своїх друзів. — Ви тільки гляньте, вона досі за ним сохне!

Компанія вибухнула реготом, проте я не зіщулилась і не пішла геть, як раніше. Останні півроку стали для мене ковтком свіжого повітря. До того ж, дружба з Дашею допомогла мені стати сильнішою. Ми рідко згадували болісне минуле, але навіть просто спостерігаючи за подругою, я зрозуміла, що мала зробити вже давно.