Розділ 116

Даша

В понеділок я помітила Дениса, щойно вийшла з автобуса. Міра поруч скосила на мене очі.

— Тепер він постійно буде тягатися за тобою?

Вчора ми з нею весь вечір переписувались. Я розказала, як опинилась у Дениса вдома і що ми тепер разом. Про невдале знайомство з його батьками теж розповіла. Подруга обурилася, що мати Дениса порівняла мене з Лізою, і заявила, що це взагалі не їхня справа — з ким зустрічається їх дорослий син. Мені полегшало від її підтримки.

— Припини.

Підхопивши подругу під руку, я потягнула її до воріт. Денис чекав на нас, не зводячи з мене очей. За вчорашній день снігові замети розчистили, тож обабіч доріжок лежали цілі кучугури сіруватого кольору.

— Привіт, — всміхнувся Денис і підморгнув мені.

Міра закотила очі.

— Я почекаю тебе на ґанку. Не хочу дивитись на ваші залицяння, — мовила вона поспішила вперед.

У мене вирвався смішок. Провівши Міру поглядом, я підняла голову до Дениса. Сьогодні він сяяв, мов сонце серед похмурого зимового дня.

— Привіт.

На територію університету ми зайшли разом. Денис виглядав розслабленим, але кидав на мене задумливі погляди.

— Що таке? — здивувалась я.

— Я розпитав маму про той прийом, який вона згадувала вчора, — повільно почав він.

Отже, він не забув.

Я ризикнула підняти на нього погляд, але Денис не виглядав сердитим.

— Я не буду зараз питати, як ти там взагалі опинилася і навіщо. У мене є здогадки. Але ти ніколи не казала, що знайома з моїми батьками.

— Не думала, що колись іще їх побачу, — знизала плечима я.

— Справедливо, — пробурмотів Денис. І раптом завмер посеред двору, прикидаючи щось у голові. — Це ж тоді ти підвернула ногу? Наступного дня ти не прийшла в універ.

Коли я кивнула, він нахмурився. Нас обминали студенти, що йшли на першу пару, але його це не хвилювало.

— І як це сталося насправді? — Денис всміхнувся, але в голосі залунали ревнощі. — Танцювала з натовпом кавалерів?

— Ні, — підняла брови я. — Я дійсно вистрибнула з вікна.

Він кліпнув, вражено дивлячись на мене, але за кілька секунд похитав головою і, обійнявши за плечі, повів уперед.

— Ти могла серйозно поранитись!

— І що? — знизала плечима я. — До весілля б зажило.

— До речі, — уже щиро всміхнувся він. — Яку ти хочеш сукню на наше весілля?

Мої щоки запалали, і зовсім не від морозу.

— Яке ще весілля? Не мели дурниць!

— Довгу? Коротку? Пишну?

— Припини!

Так, посміюючись, ми дісталися до мого корпусу. Міра з посмішкою спостерігала за нами біля сходів. Ні я, ні Денис не приховували стосунків.

Неподалік я помітила і Яну з незмінним фан-клубом. Її погляд був сповнений такої ненависті, що я ледь стрималася, щоб не показати дівчині середній палець. Зате Денис, помітивши, як змінилося моє обличчя, поглянув на дівчат так, що вони миттю розвернулись і розчинились у натовпі.

— Вони тебе більше не дістають? — тихо спитав він, кивнувши на фан-клуб.

— Та ні, — відповіла я, аж тут в голову закралась підозра. — Чекай... Ти щось зробив?

— Нічого особливого, — всміхнувся Денис. — Просто поговорив.

Поцілувавши мене в щоку наостанок, він помахав Мірі й рушив до свого корпусу. Я ж підійшла до подруги, вражено хитаючи головою. Цікаво, що ж він такого сказав Яні, що вона тепер його уникає?..

— Б’юся об заклад, що це буде новина року, — пробурмотіла Міра, задивившись на щось позаду мене. — У Гордієнка з’явилась дівчина.

— Хай говорять, мені то що, — знизала плечима я і хотіла вже було підніматися по сходинках, як вона схопила мене за руку, зупиняючи.

— Затримай його, будь ласка, — ледь чутно прошипіла вона.

За мить з-за моєї спини роздався знайомий голос:

— Привіт, дівчата.

Розвернувшись, я побачила Ярослава. Він всміхався, тримаючи руки в кишенях куртки, але посмішка здавалася сумною.

— Мені треба зайти до куратора, — зненацька заявила Міра.

Не даючи нам часу щось відповісти, вона побігла сходами нагору і зникла за дверима. Зітхнувши, Ярослав перевів погляд на мене.

— Вона ніколи не дасть мені шанс, так?

Мені стало шкода хлопця. Він явно не розумів, чому Міра його ігнорує, якщо він не зробив нічого поганого. І собі зітхнувши, я відвела його вбік, подалі від сходів і цікавих вух.

— Справа не в тобі, — тихо сказала я, впевнившись, що нас ніхто не чує.

— Хіба? — гірко всміхнувся Ярослав. — Ось уже три місяці Міра не може знаходитись поруч зі мною більше двох хвилин поспіль. Я просто не розумію, чим заслужив її ненависть.

Три місяці... Я навіть не підозрювала, що Ярослав так довго намагається завоювати увагу моєї подруги. Уважно придивившись до нього, я співчутливо підібгала губи.