Розділ 115

Даша

Здригнувшись, я завмерла. Навіть знаючи, що так буде, я все одно відчула біль десь глибоко всередині.

— Мамо, я сам вирішую, хто мені пара, — м’яко промовив Денис.

— Ти міг вибрати будь-кого, — не заспокоювалась Ольга. В її голосі пролунав відчай. — Ти міг вибрати Лізу — ми стільки років намагались вас звести...

— Це вона не вибрала мене! — прогриміла у вітальні відповідь.

Слова задзвеніли у мене в голові, повторюючись знову і знову.

«Вона не вибрала мене». Вона. А він, значить, її вибрав?

Як я могла забути, що Денису подобалась Ліза і що їхні батьки знайомі? Може, він і досі її кохає, а я — лише заміна? Синиця в руках замість журавля в небі.

Батьки Дениса заговорили тихіше. Він більше нічого не додав. Я ж крок за кроком відступала до передпокою. За дверцятами ніші, що зливалась зі стіною, знайшлись мої речі. Я мовчки вдягнула чоботи й куртку. Намотала на шию шарф, ховаючи волосся всередину.

— Далеко зібралась?

Підскочивши, я зітхнула і натягнула на голову шапку. Від теплих речей швидко стало спекотно.

— Де твої батьки? — тихо спитала я, глянувши Денисові за спину.

— Піднялись до себе.

Притулившись до арки, що вела до вітальні, він схрестив руки і дивився на мене так, ніби й не казав тих слів. Мабуть, думав, що я нічого не чула.

— Мені пора додому, — пробурмотіла я, потягнувши на себе великі вхідні двері. Проте не встигла переступити поріг, як перед обличчям витягнулась рука, штовхаючи їх назад.

— Е, ні. Цього разу ми поговоримо. Чому ти тікаєш? Через батьків? — спитав він, обережно розвертаючи мене назад.

Спершись на двері спиною, я нахмурилась.

— Не приймай їх реакцію близько до серця, — сказав Денис, коли я не відповіла. — Вони просто здивувалися, от і все.

— Якби на моєму місці була Ліза, вони б так здивувалися? — різко спитала я, зустрічаючи його погляд.

В блакитних очах промайнуло розуміння, а потім і провина. Однак коли я знову спробувала вийти, він не дозволив — так і тримав руку на дверях, утримуючи їх зачиненими.

— Дашо, я не збираюся брехати і казати, що цього не було, — озвався він. Я стояла спиною до нього, всім тілом відчуваючи його тепло і присутність. — Так, мені подобалась Ліза. Раніше. Але це пройшло, щойно в моє життя увірвалась ти.

— Це теж пройде, — видавила я, стискаючи в долоні металеву ручку з витонченим різьбленням.

— Ти впевнена? — промуркотів Денис, схиляючись над моїм вухом. — Тому що я не хочу, щоб наше кохання закінчилось. Тим паче, через думку інших.

Я застигла від його слів. Дійсно, відколи це мене хвилює думка інших?

Зібравшись з духом, я повернула голову, зустрічаючи погляд Дениса.

— Не пошкодуєш?

Лагідно всміхнувшись, він погладив мене по щоці.

— Я вже давно зрозумів, хто мені потрібен. Це ти. Твій вогонь.

— Не боїшся згоріти? — прошепотіла я, танучи від його слів і ласки.

— Ось чого ти не розумієш, — всміхнувся він, обережно обіймаючи мене. — Ми — однакові. Вогонь всередині мене озивається до твого. Він знає, що лише ти зрозумієш мене і приймеш таким, який я є.

Це була правда. Від самого початку я відчувала, що ми з Денисом — два боки однієї медалі. З ним я ніколи не бачила причин оборонятися, ніби відчувала, що можу йому довіряти. І якщо те, що він сказав про Лізу, правда...

— Я теж тебе кохаю, — тихо промовила я, дивлячись йому у вічі.  

Посмішка Дениса розширилася. Ноги відірвались від підлоги, коли він притиснув мене до себе і накрив мої губи поцілунком. Я обхопила руками його шию і поцілувала у відповідь, не перестаючи посміхатися.

Лише коли я засовалась, щоб спуститися додолу, він відірвався від мене. Цмокнувши наостанок у кінчик носа, Денис потягнувся за власною курткою.

— Поїхали додому, дикунко.