Розділ 114

Даша

— Привіт, — всміхнувся до них Денис.

Поки він їх обіймав, я зісковзнула зі стільця, але ближче підходити не стала. Звільнившись з обіймів сина, жінка з легкою посмішкою повернулася до мене.

— Хто твоя гостя, синку?

Її голос був таким самим, як і минулого разу — живим і текучим, мов гірський струмок. Блакитні очі здивовано оглядали мене з голови до ніг.

— Це Даша, — озвався Денис, відступаючи до мене. Обійнявши мене за плечі, він додав: — Моя дівчина.

Судячи з задоволеного обличчя, йому дуже подобалось так мене називати.

Брови матері поповзли вгору, а от батько нахмурився. Обидва мовчали. Коли пауза затягнулася, я видавила:

— Добрий день.

Денис підбадьорливо стиснув моє плече і пояснив:

— Вчора ввечері ми потрапили в снігову бурю, тому довелося переночувати тут. До міста ми б не дісталися.

— Звісно, — трохи розгублено посміхнулась жінка. — Правильно зробили.

Зробивши крок уперед, вона простягнула руку:

— Ми бачились на прийомі. Я — Ольга.

— Я теж вас пам’ятаю, — пробурмотіла я, злегка потискаючи їй руку.

Долоня на моєму плечі напружилась. Боковим зором я помітила, як його голова повернулась до мене. Батько Дениса тим часом теж підійшов ближче і представився:

— Дмитро Костянтинович.

Кивнувши йому, я ризикнула підняти очі на Дениса, проте він на мене вже не дивився. Натомість він запросив нас продовжити знайомство у вітальні, куди ми й перемістилися всі разом. Батьки Дениса зайняли один диван, а ми опустились навпроти. Крадькома глянувши в бік еркеру, я полегшено видихнула — чашок, про які ми забули вчора, там уже не було.

Після короткої розмови про те, скільки мені років, як ми познайомились і що ми вчимося в одному університеті, Ольга, здавалося, трохи розслабилась. Її чоловік майже нічого не казав, довіривши розпитати все, що цікавить, дружині. Схоже, саме вона була серцем цього дому.

— Отже, ти вчишся на факультеті журналістики, — сказала вона, повернувши чашку на кавовий столик між нами. — Це, мабуть, дуже цікаво.

— Так, — кивнула я. — У нас вже було перше журналістське завдання. Ми брали інтерв’ю у футбольної команди, а потім писали про них статтю.

— Он як? — здивувалась Ольга, перевівши погляд на сина. — Ти нічого не розповідав, любий.

У відповідь Денис лише знизав плечима. Дмитро Костянтинович пильно глянув на нього, перш ніж знову перевести погляд на мене.

— Хто твої батьки, Дашо? – продовжила мати.

Я підібгала губи. І як тепер викручуватися? Якщо скажу правду, вони зрозуміють, що я не з багатої сім’ї.

— Мамо! – тихо докорив Денис, відчувши, як я напружилась поруч із ним.

— Я просто цікавлюсь, — невинно посміхнулась вона.

Зітхнувши, я розправила плечі.

— Моя мама — медсестра в лікарні. Тато помер, коли я була ще зовсім маленька.

У мене не було проблем з тим, щоб дивитись правді у вічі. Проте ще ніколи я не відчувала себе так неповноцінно, як зараз, сидячи серед розкоші й розуміючи, наскільки великою була прірва між мною і подружжям навпроти мене. Я була тут чужинкою.

Обличчя батьків Дениса витягнулися. Ольга ошелешено переводила погляд з мене на Дениса, і я вже розуміла, які думки крутилися в її голові.

Бідна дівчина з нікому не відомої сім’ї. Можливо, полює за багатством.

Дмитро Костянтинович лише задумливо втупився в мої руки, що лежали на колінах. Я машинально перебирала ланцюжок браслета. Помітивши його погляд, я затиснула долоні під стегнами.

— Мені дуже шкода твого батька, — озвалась, нарешті, Ольга. Вона продовжувала дивитися на мене з обережністю, але тепер додалося й трохи співчуття.

Від відповіді мене врятував дзвінок. Витягнувши з задньої кишені джинсів телефон, я вибачилась і вискочила з вітальні. Зупинившись в коридорі, натиснула зелену кнопку і одразу почула голос Міри:

— Дашо, мені щойно дзвонила твоя мама, шукала тебе. Ти що, не ночувала вдома?

— Ні, — тихо відповіла я. — Що ти їй сказала?

— Що ти у мене і ще спиш, — пробурчала вона. — Але наступного разу хоча б попереджай, щоб я знала, що казати.

Полегшено видихнувши, я подякувала долі за подругу.

— Дякую, що прикрила.

— То де ти?

— У Дениса вдома, — тихо зізналась я.

— Що-о?! — скрикнула вона мені у вухо.

— Я передзвоню, — скоромовкою пробурмотіла я і скинула дзвінок, поки Міра не завалила мене питаннями.

Притулившись до світлої стіни, я на мить прикрила очі, але одразу розплющила їх знову, зачувши голоси з вітальні.

— Вона тобі не пара!