Розділ 113

Даша

— Пасуй... мені пасуй...

Розплющивши очі, я на мить зажмурилась знову. Сонячні промені сліпили очі. Я вже збиралась поспати ще трохи, як раптом відчула на талії важку руку. І лише тоді згадала, де я.

Привідкривши одне око, я потайки всміхнулася. Денис знову забурмотів щось нерозбірливе, не прокидаючись. Схоже, йому снився футбол. Хлопець хмурився, лежачи на боку, а його рука посмикувалась від того, що він бачив уві сні. Не втримавшись, я торкнулась його носа.

Зморщившись, Денис тихо чхнув і лише після цього розплющив очі.

— Навіщо ти лоскотала мені ніс? — пробурмотів він, перевертаючись на спину і притягуючи мене собі під бік.

— Ти чхаєш, як великий лінивий кіт, — весело промовила я, вмощуючи голову у нього на плечі.

— Лінивий? — перепитав він. Спіймавши мій погляд, він ласо всміхнувся. — Навпаки, я дуже активний. Хочеш, доведу?

Широка долоня поповзла вниз від моєї талії, лоскочучи крізь тонку тканину футболки. Розсміявшись, я вивернулась і швидко зіскочила з ліжка. Жбурнувши подушку в Дениса, помчалась до ванної кімнати. Спальню заполонив розкотистий сміх, коли я зачинилась зсередини і торкнулась палаючих щік.

Пройшовши босими ногами по теплій плитці, я стала перед дзеркалом. На мене дивилась дівчина з волоссям, більше схожим на гніздо. Розпашіла, але щаслива. Мої очі ще ніколи не блищали так яскраво. Не стримуючись більше, я широко всміхнулась своєму відображенню і ввімкнула воду.

Коли я вийшла за кілька хвилин, Дениса в кімнаті вже не було. Переодягнувшись у вчорашні джинси і светр, я обережно визирнула в коридор. Нікого. Мені нічого не лишалось, як пройти до дальньої спальні праворуч і постукати в зачинені двері.

— Заходь! — пролунав голос Дениса.

— А ти вдягнений? — на всяк випадок спитала я.

Замість відповіді ручка в моїй долоні опустилась, і двері відчинились. Денис стояв переді мною в блакитних джинсах і білому худі — тому самому, яке я ненароком облила чаєм. Схоже, воно таки відіпралося.

— Вдягнений, — підморгнув він. Вийшовши з кімнати, підштовхнув мене до сходів, що розташовувалися посередині коридору. — Пішли снідати. Я голодний, як вовк.

Пирхнувши, я рушила за ним.

На кухні вже розносились аромати свіжої випічки й кави. Я завмерла на порозі, оглядаючи невисоку огрядну жінку в білому фартусі. Вона саме витягала з духовки нову партію круасанів, щедро посипаних подрібненими горішками. У мене від одного їхнього вигляду голосно забурчало в животі.

— Схоже, не один я вмираю з голоду, — всміхнувся Денис.

Зачувши його голос, кухарка весело хмикнула, ставлячи гарячий лист на підставку.

— Ти вічно голодний. Не знаю, як ти виживаєш у місті.

Розвернувшись, вона здивовано завмерла, забувши стягнути рукавиці. Її світло-каштанове волосся було прибране під сіточку, а привітне обличчя скидалось на сердечко. Помітивши мене, вона здійняла брови догори.

— Добрий ранок, — ніяково привіталась я.

Я б воліла втекти з цього надто великого будинку, але вимогливий шлунок не лишав мені вибору, як і Денис за спиною. Обійнявши за плечі, він повів мене до острівця, за яким я сиділа вчора ввечері.

— Знайомся. Це Валя, моя друга мама, — сказав він, всадивши мене на високий стілець.

— Ой, помовч, шибенику, — відмахнулась вона, оглядаючи мене. Стягнувши рукавиці, жінка на диво тепло посміхнулась. — Я — кухарка в цьому домі.

— Дуже приємно, — всміхнулась я у відповідь. — Я — Даша.

— Моя дівчина, — вставив Денис.

Я зиркнула на нього, але Валя лише кивнула, повертаючись до справ.

— Я чула. Борис уже всім розпатякав.

— Я лише повідомив, що у нас гостя, — роздався з порогу незворушний голос.

Озирнувшись, я прослідкувала за дворецьким, що саме пройшов до кавомашини. Обличчя Бориса не видавало жодних емоцій, але очі, перемістившись на Валю, пом’якшали.

— По ньому не скажеш, але Борис ще той пліткар, — прошепотів мені на вухо Денис, опустившись на стілець поруч. Потім спитав уже голосніше: — Що ти будеш снідати?

На цих словах Валя знову повернулася в наш бік. Я знову зніяковіла, відчуваючи на собі три пари очей, і мовчки вказала на запашні круасани:

— Якщо можна.

— А для чого ж їх готувати, якщо не для того, щоб з’їсти? — засміялась кухарка.

Наклавши на велику тарілку мало не половину випічки, вона поставила частування перед нами з Денисом. Той одразу потягнувся за найбільшим круасаном і, відкусивши, став смішно хапати повітря ротом.

— Ніколи не може дочекатися, щоб вони охололи, — всміхнулась Валя, похитавши головою.

Посміюючись над ним, я й собі відкусила шматочок. На очі одразу навернулися сльози, коли я приєдналась до Дениса, прикривши рота долонею.

— Ну от, тепер їх двоє! — пирхнула вона.

Навіть Борис з усіх сил стримував посмішку, поставивши перед нами по високій склянці води, а потім і кави. Отримавши повідомлення на телефон, він вибачився і вийшов з кухні.