Розділ 111

Даша

Опинившись у вітальні, більшій за всю мою квартиру, я здивовано роззирнулась.

Незважаючи на гігантські розміри, кімната виглядала затишно. Кілька бежевих диванів і крісел, на яких хтось забув картатий плед. На підлозі посеред них — білий килим. Я могла тільки уявити, скільки сил витрачалось, щоб він лишався чистим.

На вікнах, за якими ніч продовжували прорізати мільйони сніжинок, висіли світлі штори в тон до диванів. В кутку — затишний еркер з подушками, куди я й попрямувала.

— У вас навіть камін є?

— Хочеш, розпалю багаття? — спитав Денис, вмощуючись в еркері навпроти мене. — Швидше відігрієшся.

— Невже ти вмієш? — всміхнулась я, схрестивши ноги й зіпершись спиною на дерев’яні панелі.

Відставивши чашку на підлогу, Денис схилився ближче. З легкою посмішкою я продовжувала слідкувати за ним, поки він витягнув одну з подушок з-під себе і підклав мені під спину.

— Ти навіть не уявляєш, чим мені доводилось займатись у подорожах. Вогонь для мене — не проблема.

— А я? — вирвалось у мене, коли він уже встав.

Озирнувшись, Денис тепло всміхнувся.

— Я вже казав. Ти — не проблема, Дашо.

— Але...

Відвернувшись, він попрямував до каміна і заходився розкладати всередині березові поліна, що охайно лежали, складені на підставці, поруч.

— Знаєш, що я зрозумів? — озвався він, не відволікаючись від роботи. — Неприємності трапляються з тобою, а не через тебе. Дивно, що навіть Ксюша цього не розуміє.

— Їй завжди було не до мене, — пробурмотіла я, відвернувшись до вікна. Воно віддзеркалило моє втомлене обличчя й спину Дениса.

Кілька хвилин він мовчав. Лише коли полум’я затанцювало на сухих дровах, він без поспіху повернувся до мене в нішу. Відпивши гарячий напій, якийсь час пильно розглядав мене, а потім спитав:

— Тобі не самотньо?

— Що?

— Тобі не самотньо залишатись одній вдома? Ксюша переїхала, коли тобі було всього п’ятнадцять. Мама постійно на роботі. Мені здається, це важко — постійно бути на самоті.

Тепер настала моя черга мовчати. Зрештою, я зітхнула.

— Самотньо. Особливо раніше, поки у мене не було Міри. Зараз трохи легше, але... — я ковтнула напій, ховаючи очі в чашці, — іноді мені досі страшно спати. Здається, що хтось увірветься в квартиру, поки я одна.

Щойно зізнання повисло у повітрі між нами, я ніяково засміялась.

— Дурниці, знаю.

— Чому ж? — підняв брови Денис. — Це зовсім не дурниці. Немає нічого дивного в тому, що ти чогось боїшся. Усі чогось бояться.

— Невже? — хмикнула я, переводячи тему. — Навіть ти?

— Навіть я, — кивнув він. — Раніше я боявся висоти.

— Правда?

— Правда. Знаєш, як я переборов цей страх?

Коли я зацікавлено засовалась на подушках, він всміхнувся.

— Стрибнув з парашутом. Це було минулого літа.

— Жартуєш! — нахмурилась я.

— Чесно. Думав, в штани накладу в літаку. Довелося просити інструктора пхнути мене в спину, бо я не міг вистрибнути сам.

Денис говорив жартівливим тоном, але очі залишалися серйозними. Він не брехав і не жартував. Він дійсно подивився своєму страху в вічі.

— І як? — поцікавилась я. — Все пройшло?

— Де там! — засміявся він. — Довелось стрибнути ще кілька разів, щоб звикнути. Ще допомогли походи в гори.

Я всміхнулась, уявивши, як Денис істерично кричить, випавши з літака, доки не розкриється парашут. Він же, роздивляючись снігопад, раптом спитав:

— Ти дійсно віриш, що знайдеш тата?

Задумавшись, я опустила майже порожню чашку на коліна. Денис відвернувся від вікна і тепер уважно розглядав моє обличчя.

— Більше мені нічого не лишається, — тихо відповіла я. — Ксюша каже, що це неможливо. Я не дурепа, правда. Знаю, що вона щось приховує, і, можливо, його немає в живих. Але...

Я скаламутила осад на дні чашки, збираючись з духом, щоб продовжити.

— Але, навіть якщо це правда, я хочу дізнатися про нього хоч щось. Можливо, я знайду його... могилу. А можливо, він просто не може бути з нами і живе за кордоном. Я хочу вірити в краще.

— Що ти будеш робити, коли дізнаєшся правду? — тихо спитав Денис.

Допивши залишки гарячого шоколаду, я відставила чашку на підлогу.

— Вийду з мафії, якщо ти про це.

Здається, я почула полегшений видих, перш ніж Денис перемістився в еркері так, щоб лягти головою мені на коліна. Я коротко розсміялась, коли він схопив мою руку і поклав собі на голову.

— То чому ти не розказала раніше, що Єгор тебе обманув? — нагадав він, коли я взялась перебирати пальцями його золотаві пасма.

— А хіба ти повірив би? — знизала плечима я. — Це не мало значення. І не знімало з мене провини.