Розділ 110

Денис

— Чому ти привіз мене до своїх батьків? — прошипіла Даша, коли двигун автомобіля затих.

Насторожено обвівши поглядом гараж, вона не зробила жодного руху, що вийти з машини. Навіть тоді, коли я відчинив для неї дверцята і подав руку, щоб допомогти.

— Тому що сюди було найближче їхати, — знизав плечима я, не опускаючи руку. — До того ж, ти змерзла, а надворі розігралася справжня снігова буря. Щоб дістатися до твого або мого дому, довелося б викликати снігохід.

Про те, що б сталося з Дашею, якби я її не знайшов, я намагався не думати.

— Жартівник, — буркнула вона собі під ніс, вкладаючи долоню в мою.

За десять хвилин, що ми їхали, сніг на нас повністю розтанув, перетворившись на воду. Я б нізащо не дав їй вийти на вулицю в такому вигляді взимку. Так і захворіти недовго. Будинок батьків лишався єдиною прийнятною альтернативою.

— Не хвилюйся, — тихо сказав я, прибираючи темний завиток, що прилип до її щоки. — Їх немає вдома.

Щойно останні слова вилетіли з мого рота, Даша застигла. Долоня, яку вона не стала виймати з моєї, напружилася. Лише тоді до мене дійшло, на що це було схоже.

— Я маю на увазі, що тобі не доведеться з ними знайомитися, поки сама не захочеш, — поспішно додав я. — Тільки це. Чесно, я нічого такого не мав на увазі.

Помітивши моє збентеження, Даша хитро всміхнулась, і я злегка потягнув її за щоку.

— Ти, маленька...

Неподалік делікатно кашлянули. Повернувши голову, я закотив очі.

— Привіт, Борисе. Не спиться?

Дворецький стояв у дверях, що вели до будинку батьків, і здивовано оглядав Дашу з голови до ніг. Мабуть, йому доповіла охорона, помітивши нас по камерах. Іноді мені здавалося, що він спить у своєму ідеально випрасуваному костюмі.

Даша, захоплена зненацька, розгублено мовчала. Підбадьорливо стиснувши відігріту долоню, я повів її вперед.

— Знайомся. Це Борис, дворецький моїх батьків, — сказав я якомога простіше. Зустрівши підозрілий погляд Бориса, я кивнув на Дашу. — А це — Даша. Моя дівчина.

Слова прогриміли в приміщенні гаража, відлунням відбиваючись від стін. Даша здригнулася, але видавила з себе посмішку.

— Приємно познайомитись.

Обличчя Бориса витягнулося, але він відійшов убік, жестом запрошуючи нас пройти в теплу кухню. Його погляд зупинився на наших скріплених руках.

— Мені теж, пані. Прошу. Я зараз приготую вам гарячий чай.

Схоже, він помітив, що Даша досі тремтіла від холоду.

— Не переймайся, — відмахнувся я. — Іди спати. Я сам приготую усе, що треба.

Кивнувши Даші, щоб вона зняла верхній одяг, я й сам розстібнув куртку. Вкладаючи її в уже простягнуті руки Бориса, додав уже тихіше:

— Підготуй, будь ласка, для Даші гостьову спальню. І не розповідай батькам, поки я сам не розкажу.

Треба віддати Борису належне. Жодна вечірка за останні роки не вразила його так, як новина про мою першу офіційну дівчину. Однак на його обличчі не смикнувся жоден м’яз, коли він кивнув.

— Зрозумів.

— Дякую, — всміхнувся я. — До речі, що тобі подарувати на Новий рік?

Дворецький лише кинув на мене втомлений погляд. Даша здивовано розглядала нас, ніяково простягаючи власну куртку, шарф і шапку. Борис взяв їх з ввічливою посмішкою, промовивши:

— Гостьова спальня буде готова за півгодини, пані.

— Просто «Даша», — зморщивши ніс, виправила вона. Посмішка Бориса стала щирішою.

Щойно він пішов, я попрямував до холодильника. Даша рушила за мною. Вмостившись на високому стільці за кухонним острівцем, вона з цікавістю розглядала сучасну кухню, виконану в теплих карамельних тонах. Мама терпіти не могла холодні відтінки, тому облаштовувала її з особливою турботою.

— Ніколи б не подумала, що ти вмієш робити гарячий шоколад, — хмикнула Даша, підперши голову руками.

Вона невідривно стежила за кожним моїм рухом. Наливши молоко у ківш і поставивши грітися на плиту, я потягнувся до шафки за какао-порошком і цукром. Вершкове масло теж уже лежало поруч.

— Мене навчила мама.

Відповіддю мені була тиша. Озирнувшись через плече, я завмер, забувши про молоко.

Даша опустила очі на браслет, який нервово перебирала пальцями. Нас розділяв лише кухонний острівець, тому було неважко помітити на тонкому золотому ланцюжку знак безкінечності.

Даша не викинула браслет. 

Я сперся ліктями на поверхню острівця навпроти неї, не зводячи очей зі знахідки.

— Отже, ти знову його носиш.

Смикнувшись від несподіванки, Даша хотіла сховати руки на колінах, але я перехопив їх і легенько стиснув.

— Тобі не треба приховувати свої почуття, — тихо сказав я, спіймавши її погляд. — Тільки не від мене.

— Навіть погані? — спитала Даша.

В її очах і обличчі не було й натяку на жарт. Згадалося, що до мене вона ні з ким не мала стосунків. Погладивши її долоні, я кивнув.