Розділ 108

Даша

Озирнувшись до хвіртки, я прикинула відстань і внутрішньо вилаялась. Десять метрів зараз здавалися величезною відстанню. Я не встигну добігти. До того ж, всередині досі лишалася Анжела...

Щойно я про неї подумала, рація охоронця ожила. Я завмерла, боячись навіть дихати, поки слухала повідомлення:

«Ромо, ану підійди сюди. Тут якась дівчина біля воріт питає тебе».

— Яка ще дівчина? — здивувався охоронець.

«А я знаю? Каже, що шукає Романа. Гарненька і з засмагою, ніби щойно з моря приїхала».

Анжела? Що вона робить біля воріт? Коли вона встигла опинитися по той бік?

— Ну побачим, що там за дівчина, — хмикнув охоронець, повертаючись на доріжку.

Я мало не зомліла від полегшення, коли за хвилину знову запанувала тиша. Не гаючи більше часу, я швидко прокралася до хвіртки і прослизнула на вулицю. Пам’ятаючи настанови Анжели, йшла повільно, немов прогулюючись, доки чорний кований паркан не залишився позаду. Зупинилась на перехресті і лише тоді роззирнулася.

Мене оточували практично однакові заможні будинки. Відрізнити їх один від одного в темряві не виходило... як і зорієнтуватися.

От зараза.

Зненацька вузьку дорогу освітили фари. Перелякавшись, я рвонула в бокову вуличку й побігла світ за очі.

Від паніки час пришвидшився. Я не відчувала, скільки пробігла, поки не опинилась на пустці. Позаду вдалині ще виднілися силуети приватного сектору, а попереду пролягла порожня в нічну пору дорога. Обабіч неї простягався чорний ліс. Соснові й подекуди березові вершини тягнулися до неба, а вітер свистів серед дерев.

Місяць, що міг освітити шосе, сховався за хмарами. Я йшла практично в повній темряві, але не могла змусити себе повернутися назад. Хтозна, може, той охоронець мене таки помітив, і тепер мене розшукують по всьому селищу?

Наскільки я пам’ятала, до міста було не менш, ніж півгодини їзди. Не так і багато, правда? Я цілком могла здолати цей шлях пішки.

Теоретично.

На практиці ж це виявилося практично неможливо. Першу годину я йшла, постійно ковзаючи на ожеледиці і ховаючись від рідкісних машин на узліссі.

На другу годину подорожі з неба повалив густий лапатий сніг з вітром. Він заліплював очі, забивав ніс і рот. Я не могла навіть підняти голову. Доводилося ховатися під каптуром куртки, натягуючи його все нижче.

Мороз пом’якшав, але вітер посилився. Він пронизував до кісток, незважаючи на теплий одяг і шапку. Колов шкіру рук і шиї, гуляв за коміром. В якийсь момент, остаточно вибившись із сил, я зупинилася посеред узбіччя і озирнулась.

— Та ви знущаєтесь! — задихаючись, пробурмотіла я невідомо кому.

За дві години снігу намело стільки, що дорога вкрилася пишною білою ковдрою. Паніка знову пробивалася крізь рішучість, і я не помітила, як затремтіла.

Як я дійду до міста, коли навіть не знаю, чи в правильний бік рухаюся? Може, я, навпаки, віддаляюся від нього?

Першим поривом було подзвонити Денису. Але як я можу попросити його знайти мене знову, коли так з ним повелася — не відповідала, а потім взагалі вимкнула телефон. Він не дурний і явно зрозумів, що в мене не батарея сіла. Та й пізно вже. Він, мабуть, спить. І добре, якщо один.

Другим на думку спав Вовчик. Але я не могла пояснити, де знаходжуся, а він не знає цих місць. До того ж, краще йому не показуватися так близько до ворогів Арсена, коли у них викрали важливу інформацію.

Більше звернутися не було до кого.

Схлипнувши, я знову роззирнулася. Десь в глибині лісу ухнула сова. Одразу за нею, ніби підтримуючи, завив пес. Чи, може, вовк? Від моторошних думок я здригнулася всім тілом.

— Востаннє, — пробурмотіла я собі під ніс. — Будь ласка, допоможи востаннє!

Витягнувши з кишені телефон задубілими пальцями, я прикрила екран від снігу й натиснула на кнопку ввімкнення. Довгі кілька секунд нічого не відбувалося. Я вже встигла було подумати, що смартфон надто замерз, аж ось він засвітився.

Тихо подякувавши своїй вередливій удачі, я втупилася в екран. Щойно стало можливо, я повторила давній трюк — одразу ж скопіювала мітку геолокації і відправила її Денису в месенджер. Нових повідомлень від нього не було.

— Будь ласка, прокинься! — молила я, вдивляючись у вікно діалогу.

Аж ось одна галочка змінилася на дві.

Він прочитав повідомлення.

Я задихала голосніше, чекаючи його відповіді або дзвінка, але час ішов, а він так нічого й не написав. Ні слова. Жодного дорікання. Повна тиша.

Він не приїде.

Раптова здогадка вдарила в груди, мов кувалда. Я похитнулася на ногах, яких уже майже не відчувала, а з очей заструменіли сльози. Відтоді, як Денис розірвав зі мною будь-які стосунки півтора місяця тому, я плакала стільки, скільки не плакала за весь минулий рік.

Сама винна. Я завжди винна.

Нічого в мене не виходило до пуття. За мамою не вгледіла. На заняттях стала розсіяною. Мало не зруйнувала життя Лери і Лізи. Розчарувала Дениса.